Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Люди, зрозумійте, про це ніхто не дбав. Я бачив старі гімнастичні матраци, бачив металеві ліжка з облупленою емаллю. Бачив картонні коробки, повні старих рахунків, кахляні плитки, що відпадали від стін, і щура завбільшки з кота. Він був старий, сивий і повільний, я уявлення не маю, скільки живуть щури, але цей був, либонь, найстарішою пам’яткою, яку я тут бачив. В адміністративних приміщеннях є ще письмовий стіл, подібний на столи із сімдесятих, такий самий, як оцей, що стоїть тут. Жахлива річ, створена разом зі стільцем спеціально для того, щоб забезпечити людям захворювання хребта. Це навіть логічно з точки зору тоталітарної влади. Навіщо темному люду читати й писати, ще, чого доброго, йому до голови прийдуть занадто мудрі думки.

Анатоль з Лізою обмінялися стомленими поглядами. Марнували час.

— Запитайте в мерії міста, — запропонував велетень Желько. — Може, туди потрапили якісь архіви, старі документи. Я б вам допоміг, але перебуваю у важливій точці. Мій герой, який досі не міг відрізнити сон від реальності, зрозумів, що тільки насильство дає відчуття дійсності. Лише насильство дозволяє йому впевнитись, чи є те, що діється, правдою. Тому він мусить щоразу ставати гіршим, мусить весь час чинити зло.

— Дуже цікава ідея, — пробурмотіла Ліза.

— Правда? — зрадів письменник. — Я назвав це «Біль істини страждання».

Анатоль не знав, що сказати, тож тільки кивнув головою. Відчував розчарування, хоч не повинен був. Сподівання, що знайдуть щось у місці, де Мілевський закінчив господарювати майже сто років тому, були, звичайно, безпідставними.

Роззирнувся по приміщенню, що називалося дзеркальною залою, охрещеною так напевно тому, що старі колони було вкрито пластинами дзеркал за модою дансингів вісімдесятих років. Антураж не додавав приміщенню краси, але й до того воно мало бути досить звичайним.

Зупинився на цьому слові. Звичайне. Після розповіді Лоренц очікував усього, окрім звичайності. Уявляв собі романтичний замок з вежами, баштами й таємничими переходами, де гостей зустрічає могутня статуя графа. А потрапив до звичайнісінького палацу, в якому все було нормальне й нудне. І це був не лише ефект соціалістичної перебудови. Чому несамовитий граф вирішив збудувати таку нудну оселю?

Кремезний майстер болю, страждання й насильства промовисто глянув на годинника, даючи їм зрозуміти, що аудієнція добігає кінця.

— Шкода, — сказала Ліза. — Може, справді спробуємо в містечку.

— Чарлі, ходімо. — Венді простягнула руку хлопчикові, який притьмом відскочив у протилежний бік, заохочуючи себе бігти швидше войовничим агуканням.

Желько щось коротко кинув хорватською, на що Венді відповіла кількома фразами, в яких було стільки втоми й страждання, що якби велетень більше прислухався до дружини й менше до свого претензійного єства, то міг би написати щось справді путнє.

— Нема, де-є-є, нема, де-є-є, — безперервно повторював Чарлі, раз у раз закриваючи собі очі і б’ючи маленькою ручкою у дзеркальну пластину, що вкривала одну зі стін.

Хорват гукнув щось до хлопчика, мабуть, те, що гукають усі батьки до своїх малих дітей: облиш! Венді, чуючи це, відповідала йому так, що було зрозуміло: вона теж носить у собі біль істини страждання.

— Що він хоче? Заховатися в дзеркалі? — весело запитала Ліза, вдаючи, що не помічає напруження, яке наростало між хорватсько-британським подружжям.

— Хоче гратися в «нема-нема», тобто в піжмурки. Він ховається, а ми вдаємо, що не знаємо, де він, шукаємо й кличемо його. Полюбляє так гратися.

— А чому ховається в дзеркалі?

— Там знаходяться двері до театру, висить завіса, це його улюблене місце.

— Нема, нема… є! — вигукнув збуджений Чарлі, вказуючи на величезне дзеркало.

Ліза й Анатоль перезирнулися.

Ольга Бортник могла справляти приємне враження, жартуючи про четверту молодість, але вони з кожною хвилиною пересвідчувалися, що природу не обдуриш. Старенька могла несподівано перескочити на іншу тему, також могла раптом впасти в чорну безодню безпам’ятства й сама чудово це усвідомлювала, навіть якщо всі вдавали, що все гаразд.

Спроби витягнути з неї бодай опис того, що висіло в маєтку Ашкеназі у Підгірцях, провалилися. Вона пам’ятала, що їли (гуска), що пили (кримський коньяк), де займалися сексом (а де не займалися?) і яка тоді була погода. А картини? Нудьга, якісь чоловіки в сюртуках; на відміну від Гайна — так називала Ашкеназі, — вона не вірила, що сенс життя полягає в намазаних на полотні подобах людей, які бездумно витріщаються у простір.