Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– Ні, тут я зовсім недавно.

«Так, – подумав Бобрьонок, – у цьому щось є, певно, відповідь на всі наші запитання». Але вів далі рівно, нічим е виказавши свого зацікавлення:

– З якого місяця?

– З червня.

– Цього року?

– Так.

– А в якому монастирі перебували раніше?

– У Кракові.

«Звичайно, – посміхнувся про себе майор, – спробуй перевірити, коли Краків ще під німцями».

– Чому ж вирішили перебратися саме до Львова? – запитав.

– Бо тут я народилася, – одповіла черниця впевнено, – У селі під містом. Воля-Висоцька поблизу Жовкви.

– І маєте у цій Волі родичів?

– На жаль, ні. Однак односельці мусять пам'ятати мого батька. Стефан Кундяк. Він помер ще перед війною, і мати переїхала до брата у Краків.

– І саме тепер вас потягнуло в рідні місця? Але ж де та Воля- Висоцька, а де Львів?

– На жаль, у Волі-Висоцькій нема монастиря, – одповіла сухо.

– Не все одно, де молитися богу: у Кракові чи Львові?

– Під цим містом похований мій батько!

– Звичайно, причина поважна, – не без іронії погодився Бобрьонок. Озирнувся до ігумені. – Це справді так? – запитав.

– За сестру просив сам митрополит, – пояснила та.

– Шептицький?

– Так, святий отець, і ми молимося за упокій його душі.

– Він сам наказав, щоб ви взяли сестру Надію?

– Так, покликав мене й сказав, що це бажано.

– І нічим не пояснив своє рішення?

– Не мені обговорювати його.

Нараз у Бобрьонка майнула одна думка, він наморщив чоло, намагаючись зосередитись, виключився на якусь невловиму мить, певно, ніхто не помітив цього, але майорові вистачило, кількох секунд, щоб утвердитися в своєму рішенні, й він запитав:

– Митрополит попередив вас, щоб сестру Надію не обтяжували монастирськими турботами?

– Звідки знаєте?

– Але ж це так?

– Святий отець попередив, що сестра мусить користуватися повною свободою.

– І це не здивувало вас?

– Усе від бога, і святому отцю видніше.

– Отже, сестра Надія могла залишати монастир, коли хотіла? І повертатися?

Ігуменя нахилила голову, погоджуючись.

– Ви не розпитували сестру Надію, куди й для чого вона ходить? І що робить?

– Я не з цікавих… – холодно блиснула очима мати Тереза, але це зовсім не переконало Бобрьонка.

– І ви не знали, що ваша черниця переодягається і їздить містом на велосипеді? – вів далі.

– Уперше чую.

– Спробуємо повірити вам.

– Але це – грубе порушення монастирського статуту, – раптом утрутився Коротюк, який до цього сидів мовчки, цікаво стежачи за розмовою.

– Звичайно, – посміхнувся майор, – і сестра Надія добре знала, що робить.

– Не треба, – підвела руку ігуменя. – Я зрозуміла, ви в чомусь звинувачуєте її. Але сестра Надія – зразок доброчесності, вона щодня ходить за тяжкими хворими, і її набожність відома всім.

– Може, ви зараз переконаєтесь у зовсім протилежному… – відповів майор. – 3 вашого дозволу ми оглянемо келію сестри.

– Обшук? Для чого?

Майор дивився на ігумею, але куточками очей побачив, як тривожно поворушилася черниця.

– Повторюю, ви самі переконаєтесь, що ми не помилилися, – одповів.

– Робіть, як знаєте, – втомлено махнула рукою мати Тереза. – А я знімаю з себе всяку відповідальність. І, певно, вже нічого не розумію…

– Ні, – заперечив Коротюк, – в разі чого – доведеться й відповідати. Церкву в нас відділено від держави, та закон обов'язковий для кожного. І для вас, громадянко ігуменя.

Бобрьонок скосував на уповноваженого насмішкувате око – Коротюкова прямолінійність трохи дратувала його, хоча в принципі той мав рацію. Розпорядився:

– Отже, пройдемо до келії. Прошу вас з нами, сестро Надіє, і вас прошу… – ледь вклонився ігумені.

Черниця підвелася – вперше Бобрьонок побачив її на повний зріст. Сестра Надія виявилась високою і стрункою, незважаючи на мало не сорокарічний вік. Цю стрункість не міг приховати навіть монастирський одяг, і рухалась вона рвучко, зовсім як молода дівчина.

Черниця проминула майора, навіть не глянувши на нього, але і в цій рвучкості, стрімкості відчувалася тривога, якщо не відчай, і Бобрьонок зупинив монахиню.

– Стривайте, – наказав, – прошу не заходити до келії без нашого дозволу.

Кармелітка скривила губи в зневажливій посмішці, вийшла в коридор і зупинилася біля постаті гіпсового святого, відвернувшись від живих, наче й не було нікого поруч а тільки він, гіпсовий святий, у довгому розмальованому одязі і з німбом навколо голови, буцім тільки він уособлював життя на землі, справді спілкувався з монахинею і міг їй допомогти.