Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

Старший лейтенант ступив крок і зупинився навпроти черниці, що сиділа скраю.

Монахиня не підвела на нього очей – ворушила губами, і очі бігали по молитовнику.

Павлов зітхнув якось ображено, мов дитина, котру знехтували, хотів щось сказати, бо озирнувся на Бобрьонка, але тільки махнув рукою і рушіїв далі.

Він проминув кілька літніх кармеліток і зупинився біля жінки років тридцяти п'яти – сорока, навіть присів, розглядаючи, і Бобрьонок напружився, приготувавшись прийти на допомогу старшому лейтенантові. Але той випростався й посунув далі, ступаючи обережно, ледь не навшпиньки, – все ж монастирська тиша й суворість подіяли на нього й зробили обережним і стриманим.

Він знову зупинився навпроти зовсім ще молодої і вродливої дівчини – її свіжість і вроду не міг приглушити ні чернечий одяг, ні блідість щік, ні зовнішня замкнутість, вона виглядала наївною ластівкою серед старих, досвідчених і злих ворон, либонь, старший лейтенант одразу збагнув це, бо похитав головою осудливо, навіть махнув рукою, висловлюючи свою незгоду й протест, і посунув далі вже впевнено, голосно гупаючи підборами міцних чобіт по фарбованих дошках підлоги.

Він проминув одну сторону столу, обігнув його і просувався з протилежного боку. Тепер Бобрьонок міг бачити обличчя старшого лейтенанта – зосереджене, з прищуленими очима. Майорові здалося, що Павлов навіть зблід і змарнів, певно, він усе ж помилявся, але було безперечним, що старшин лейтенант напружився й підібрався, як буває з людиною в хвилину небезпеки або перед рішучим вибором.

Знову Павлов зупинився і завагався. І знову його напруженість передалася майорові – Бобрьонок відчув, як похолола спина між лопатками й засвербіли кінчики пальців, однак старший лейтенант заперечливо хитнув головою і пішов далі.

Бобрьонок зітхнув полегшено і сам здивувався цьому, бо старший лейтенант уже наближався до краю столу і їхні шанси знайти черницю, що переодягалася в блакитну кофту й роз'їжджала на велосипеді по місту, стали зовсім мізерними.

А якщо, подумав нараз Бобрьонок, шпигунка просто дістала десь чернечий одяг і давно вже скинула його й розкошує на іншій квартирі зовсім у протилежному кінці міста. Правда, в такому разі в них лишалася надія, що вона не помітила стеження і повернеться назад до конспіративного мешкання з рацією.

А якщо все ж помітила?..

Саме в цей момент Павлов зупинився знову, подивився на черницю, що сиділа навпроти, перевів погляд на Бобрьонка, і майор прочитав в очах старшого лейтенанта переляк. А може, це тільки здалося йому, бо Павлов підвів руку й рішуче тицьнув вказівним пальцем у жінку, яка меланхолійно перебирала чотки, й мовив голосно й твердо:

– Вона!

Бобрьонок рвонувся до жінки, зачепивши ігуменю, навіть трохи штовхнув її, певно, мусив пробачитись, але зараз було не до церемоній, став поруч Павлова, трохи відтерши його, й втупився у монахиню в чорній рясі, сподіваючись прочитати в її очах якщо не переляк, то хоча б збентеження. Проте жінка дивилася спокійно, не відвела погляду, навіть якусь зверхність і насмішкуватість побачив майор у її очах. Цей спокій і впевненість так подіяли на Бобрьонка, що він перевів погляд на Павлова й запитав:

– Не помиляєтесь?

– Вона, – повторив старший лейтенант твердо, – я впевнений в цьому.

Лише тепер по обличчю кармелітки ковзнула ледь відчутна посмішка, навіть не посмішка, куточки губів опустилися, і стали помітнішими легкі зморшки під очима. Раптом черниця зітхнула й відвернулася від військових зовсім байдуже, буцім їх і не було в трапезній і їхня поява нічого не означала для неї.

– Як звати? – запитав Бобрьонок, автоматично поклавши РУКУ на кобуру пістолета, але одразу засоромився цього жесту і вдав, що поправляє пас.

Кармелітка підвела на нього очі, і в них майор не прочитав нічого, крім зневаги, проте це не розізлило його, не вибухнув сердито, не підвищив голос – просто повторив запитання, рівно й спокійна:

– Як вас звати?

Черниця знову опустила очі й почала зосереджено перебирати чотки, і тоді Бобрьонок звернувся до ігумені:

– Хто вона?

Мати Тереза стояла в кінці столу, вона височіла над двома чорними смугами, які утворювали черниці обабіч столу, – підвела руку, немов захищаючись від незваних гостей, які порушили цей вічний монастирський спокій. Очі її блищали гнівно, але одповіла напрочуд спокійно:

– Сестру звуть Надією.

– Нам треба з нею побалакати, – сказав Бобрьонок.