Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Ми поволокли Семеренкова, підтягуючи краї брезентового плаща, на якому він лежав. Ми не могли стати на ноги й видиралися по схилу, запускаючи пальці в глину. Ковзались, як на льоду. Ковтали багнюку. Лаялись. Сутулий довгорукий Глумський повз, мов павучок. Зараз я повною мірою міг відчути фізичну силу й витривалість цього маленького чоловіка. Він повз, випнувши нижню щелепу і перекрививши обличчя.

Двічі ми зривалися з кручі. Стару вивізну дорогу так розмило, що вона майже злилася із схилом. Це тривало довго. Ми брали підйом метр за метром.

— Стійте! — проскрипів раптом Семеренків. — Не треба… Покиньте.

Він прийшов до тями. Очі були розплющені, але дивився не на нас, а в небо. Краплі дощу падали прямо в ці розплющені, не захищені повіками очі й скочувалися, мов сльози. Запалі гончареві щоки зовсім утягнулися: здавалося, ще трохи, і в западинах почне збиратися вода.

Ми завмерли. Я схилився над Семеренковим, затуливши його від дощу. Він не міг не помітити мене. Але непритомний вираз його очей не змінився.

— Пече! — проказав він, намагаючись піймати ротом дощові краплини.

Глумський зачерпнув у пригорщі червоної води із струмка, вилив йому на обличчя. Губи ухопили цівочку.

— Вони… Антоніну?.. — промовив Семеренків.

Він промовляв, раз у раз надовго перепиняючись. Щоб вимовити слово, треба було вдихнути повітря, а це давалося важко. Говорити зараз було для нього роботою. Найважчою в його житті роботою.

— Антоніна вдома, — сказав я. — Климаря вбито. Усе гаразд!

Семеренків приплющив очі. Він відпочивав. Він переживав радість. Це теж була для нього робота.

— За що? — спитав я, нахиляючись до гончаря ближче, щоб розібрати відповідь.

Глумський смикнув мене за рукав: знайшов, мовляв, час, не муч людини! Але я знав, що чекати не можна.

— За що?

Семеренків зробив болісне зусилля. Рот смикався, і вода пузирилася в його кутиках. А слова ніяк не виштовхувалися назовні, не піднімалися на поверхню. Гончар захрипів, знову розплющив очі.

— Дівчинка, — мовив він. — Донька… Подбайте… Убережіть… Прошу…

— Так! — сказав я, кусаючи губи.

Тут можна було ревти скільки завгодно: косий дощ шмагав в обличчя, усі сльози світу міг би змити цей дощ і звести в червону криваву калюжу на дні кар’єру.

— Так!

— Донька, — повторив він, немов боявся, що ми не запам’ятаємо як слід. — Подбайте… Прошу…

— За що? — гукнув я йому в вухо. — За що?

Я не мав права жаліти його зараз.

— Кажіть! Кажіть же!

— Гроші,— проказав він. — Гроші». Я… справді… спалив… Бісові гроші… Я зразу їх спалив…

— Які гроші? Кажіть! Кажіть, ну!

— Там… були… в машинах… два мішки… Німецькі… паперові… мішки… Горілий приніс— Заховати… Я спалив… потім… Бісові гроші… Навіщо?.. Вони… не повірили… Я спалив… Слово честі… У печі… На випалі… Уночі… Вони не повірили… По три мільйони в мішку… Навіщо мені? Слово честі, я…

Семеренків вробив спробу підвестися. На мить його обличчя набуло знайомого мені прохально-жалібного виразу, що так не пасував до цих різких, мужніх зморщок, прямих і впертих губів, хрящуватого, горбкуватого носа та басовитого глухого голосу — голосу капітанів і полярників.

— Слово честі… Не брешу!..

Він захрипів, намагаючись вигукнути щось, але лікті роз’їхалися в мокрій глині, голова впала. Обличчя розгладилося — ні прохання, ні гримаси якогось фізичного зусилля на ньому не було. Пульс іще слабо прощупувався.

— Навіщо ти? — докірливо промовив Глумський. — Бачиш як.

Коли через півгодини нам пощастило-таки витягти Семеренкова з кар’єру, він уже не дихав. Заляпані червоною глиною в голови до ніг, ми стояли над урвищем. Дощ припустив. Цілі брили одвалювались від укосу і, ковзнувши, плюхались в озерце.

Ліва, покалічена рука Семеренкова була відкинута вбік. Я пам’ятав, добре пам’ятав, як три довгі тонкі пальці творили глечик. То було чудо, дивовижне, незбагненне, мов народження живої істоти.

Тепер пальці судорожно стискали мокру червіньку, наче силкувалися вдихнути життя і в цей маленький безформний кавалок.

— Глумський, — промовив я, — ми повинні знайти Горілого.

Голос мені вривався, косі струмені били в обличчя й скочувалися на губи солоною вологою. За двісті метрів од нас шумів мокрий ліс, де вникли шестеро бандитів. Дощ вмивав в гончаря, який лежав перед нами, шар червоної глини. Тіло звільнялося від червіньки. І кавалок, затиснутий у пальцях, розплився, злився з червоною землею, з якої його взяли.