Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Тепер лице Семеренкова розгладилося. Воно навіть стало спокійне. Камінно-тверде, мов зліпок. Зникли всі болі й турботи. Разом із життям. Упокоївся… Як усе-таки точно говорили раніше. Упокоївся… Невже люди можуть знайти цілковитий спокій тільки аж після смерті?

— Глумський! — обізвався я.

Голова ступав попереду, зігнувшись, зосереджено, з карабіном за плечима.

— Зажди, Глумський!

Ми обережно опустили брезентовий плащ на узбіччя, де рясно росли баранці й подорожник.

— Ну? — Глумський, не повертаючись, глянув на мене через плече.

— Чому Горілий зволікав в цією операцією до осені? — запитав я. — Чому не постарався дістати оті бісові мішки раніше? Як ти гадаєш?

— Що я тобі, чека? — сказав голова. — Звідки мені знати? Та й яке це зараз має значення?

— Має! — відповів я. — Зараз усе має значення.

Тепер він повернувся до мене всім тілом. Униз, на дощовик, він намагався не дивитися і через це якось дивно кособочився.

— Чому Горілий зволікав? То ж не його гроші були… Мабуть, для бандитського начальства призначалися.

Глумський замислився.

— Ні… Для себе, напевне, беріг, — мовив він.

— Для себе?

— Вичікував… Якби він раніше гроші взяв, довелося б начальству віддати. А він вичікував, як обернуться справи. Може, німці повернуться. Мало що… А тепер уже й зима заходить, саме час йому з тими грішми вшитися. Загубитися серед люду. Можливо, будиночок десь купити. А без грошей він хто?.. Ходімо.

Ми підняли плащ. До гончарні залишалося зовсім небагато. Так, голова дивився в корінь. Ясна річ, Горілий розумів, що бандитам, крім кулі, чекати нічого. От він і приберігав «свої» мільйони. Влаштувався якнайкраще й чекав. Семеренкови приносили до кринички щоденну данину. Варвара повідомляла про все, що діється довкола. Добре влаштувався Горілий. Але вже наставала зима, треба було подумати про втечу. Він посилає в село Санька Рябого, звелівши Йому прибрати нового «яструбка» й поговорити востаннє з гончарем. Потім Климар забирає Семеренкова в ліс. Антоніна — останній засіб впливу на впертого гончаря. А далі… бандюгам залишалося тільки помститися на Семеренкові, який так і не виказав свого «секрету». Усі плани колишнього начальника поліції загинули. Загинули?..

— Глумський, — промовив я неголосно. — Стривай, Глумський! Здається, є для Горілого принада. Слухай!

Гончарня була вже поруч. До нас бігли люди…

Повернувшись до села, ми вже знали, що треба робити. Баритися не можна було. І я залишив Антоніну під опікою баби Серафими оплакувати батька. А ми з Попеленком та Глумським рушили до Варвари.

Гната ми перехопили, коли він саме вийшов з хвіртки її хати. Гнат наспівував пісеньку про московські со-ло-о-дкі груші й недоумкувато посміхався. Нещадний косий дощ перейшов на нудну мжичку. Гнатова шапка збилася набакир, і дощ бісером прикрасив брудну дурникову чуприну.

— Ходімо, Гнате, — сказав я і взяв його за лікоть.

Продовжуючи наспівувати, він слухняно почимчикував назад до Варвари. Стрілянина, пожежа на гончарні, загибель Семеренкова й Кривендихи — усе пройшло повз Гнатову свідомість. Він був найщасливіший чоловік у Глухарці. Він взагалі нічого не знав про другу світову війну. Його годували мідні обідки з снарядів в УРі, він був задоволений.

Не постукавши, ми зайшли до хати, залишаючи мокрі сліди на пофарбованій дерев’яній підлозі. Варвара занепокоєно дивилася на нас. Її опуклі очі перебігали з одного обличчя на друге. Вона теж недавно повернулася з гончарні, але вже встигла переодягнутися. На ній була «трофейного» кольору спідниця і суконний жакет.

Ми стояли серед рожевих «дівочих слізок», добре помитих фікусів з м’ясистим листям, серед чисто повибілюваних стін, рушників, серед вишивок, фотокарток у рамочках. З стіни дивився рожевощокий товариш Дерев’янко, колишній господар дому. Мені чомусь здалося, що товариша Дерев’янка увіковічено тут як першу Варварину жертву.

— Здрастуйте, здрастуйте, гості,— солоденько промовила Варвара. — Може, по самогоночку на поминки?

Її погляд спинився на мені. Очі в неї були владні й ніжні, навіть трохи сентиментальні — патока й свинець. Проте вона вже не могла загорнути мене в кокон чи кинути, мов точанку, на гончарський круг. Багато крові запеклося всередині за ці дні!

Гнат умостився навпочіпки під вішалкою, підпираючи широкою спиною стіну, і дивився на Варвару по-собачому відданими очима.

— Попеленко, зніми з нього ватянку й оглянь її в іншій кімнаті,— мовив я. — А ви, Варваро Дерев’янко, сідайте.