Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Мені здалося, що до цього місця вони йшли всімох! — гукнув я у вухо Глумському. — А потім їх стадо шестеро…

Тут стежка вливалася в широку, витоптану волами й помережану глибокими коліями дорогу. Саме на ній і стояли бронетранспортери. Дорога обтікала їх, як річка обтікає острови, з обох боків. А трохи праворуч був кар’єр, край якого густо поріс бур’яном, лопухами, мати-й-мачухою.

Глумський увійшов у ці зарості і майже зник: сірі круглі реп’яхи чіплялися йому за плечі. Він глянув униз і здригнувся. Рука, зметнувшись над лопухом, ухопила наплічну частину карабінного ременя, але одразу ж і сповзла.

— Що там? — вигукнув я і метнувся до Глумського, важко, мов ядра, викидаючи вперед чоботи.

Це був старий, покинутий кар’єр, із зруйнованого рівчаками виїзною дорогою, що ледве виднілася крізь дощ по той бік ями. Вода, легенько дзюркочучи, збігала водориями вниз, і на дні ями набралося оранжеве озерце.

Я не зразу вбагнув, що в кар’єрі лежить людина; здалося, то вимазана червінькою купа старого ганчір’я. Я, як і Глумський, сторопів, коли купа слабо заворушилася. Беззвучно заворушилася. Страшно.

Пригнувшись і затуляючи очі від дощових крапель. Що скісно шмагали по обличчю, я розгледів у тій купі обриси людського тіла. Ноги в чоловіка лежали у воді. Він, очевидно, намагався виповзти нагору і геть увесь був покритий шаром рудої червіньки. Та ось рука вибралась звідкись із-під купи, мов щупальце, і кволо потяглась уперед, намагаючись за що-небудь учепитися. Пальці хапали податливе місиво.

Я впізнав цю трипалу руку, вкорочену і немічну, схожу на підбите крило.

Кинувши кулемет, я стрибнув з укосу. Глумський — слідом.

Безсило борсаючись у багні, ми докотилися до озерця на дні кар’єру. Гончар лежав долілиць, у нього ще вистачило сили тримати голову так, щоб не захлинутися мокрою глиною. Я став рачки — коліна роз’їжджалися врізнобіч — і перевернув Семеренкова. За допомогою Глумського підклав під нього брезентовий плащ.

Слідів свіжої рани ніде не було, одяг суціль був укритий рудою глиною, схожою на запечену кров. Мокрою пілоткою я втер Семеренкову обличчя. Відкрилися глибокі, мов борозни од шпателя, зморшки. Тепер вони стягували обличчя навскіс, перетворюючи його на гримасу болю. Семеренків дихав часто і неритмічно, аж ніби схлипував.

Глумський розгублено глянув на мене.

— Нічого, — сказав я. — На фронті, бувало, й не такі оживали.

На губах у гончаря не було крові — отже, поранили не в груди, не в легені. Часте, неглибоке дихання свідчило, що рана була десь біля діафрагми. Коли пролежиш чотири місяці в госпіталі для «живітників», починаєш розуміти, де в людини що закладено.

Я розстебнув на Семеренкові ватянку і рвонув на себе стареньку, латану сорочку. Вона розповзлася легко, мов павутина. Оголився худий, втягнутий живіт із драбинкою м’язів. Крові ніде не було. Я рвонув сорочку донизу. Краплі били по сухій смаглявій гончаревій шкірі й кульками збігали вниз. Що ж із ним скоїлося?

Несподівано трипала покалічена рука Семеренкова, ніби намагаючись допомогти мені, торкнулася живота, залишивши брудні сліди. І я побачив три ледве помітні мітки під ребрами. Спершу вони здалися мені подряпинами. Але, припавши до Семеренкова, я збагнув, у чому річ. Його вдарили тонким ножем. Тричі, в печійку і «під дих», у нервові вузли.

Я озирнувся на Глумського. Але Глумський нічим не міг мені зарадити. Він ще не розумів, у чім справа. Я показав очима на мітки. Найгірше те, що Семеренкова вдарили тонким і довгим бандитським ножем. Ці невинні мітки, котрі навіть не кровоточили, були смертельно небезпечними ранами. Раз немає крові назовні — значить, вона розлилася всередині. Тільки невідкладна хірургічна допомога могла врятувати Семеренкова. Найневідкладніша! А поблизу не було жодного лікаря…

— Потягли! — прошипів Глумський крізь стиснуті зуби.

Так, недарма казали, що Горілий справжній садист і катюга. Просто вбити — цього Горілому було замало. Він кинув смертельно пораненого гончаря в кар’єр, щоб той ще довго видирався по його стінах, як той жук, що опинився у скляній банці. Щоб мучився і кликав людей. І хапав своєю трипалою слабкою рукою глину.

Я підвів очі. Струмки вимоїнами стікали на нас. Червоні струмки. Вітер грався листям мати-й-мачухи. Червоні блискітки спалахували там, де стіни одтинали каламутне небо. Ми борсалися на дні кривавої ями, велетенської рани на тілі землі. Коли ж усе це закінчиться?