Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Глиняста земля одразу ж стала слизька. На чоботи поналипали кавалки грязюки… Отак ми відпочиваємо в тилу та набираємося сили в лісовому селі під назвою Глухарка! Напишу Дубову та хлопцям — з реготу кишки порвуть.

Підбираючи карабін Глумського, я посковзнувся і проїхав метрів зо три по глині, як по льоду. Та й зареготав, лежачи на землі й дивлячись у набухле, важке небо, звідки крихітними бомбочками летіли краплі. Аж оце тільки зараз я став відчувати, що дощ холодний, а мокра гімнастерка леденіє під вітерцем. Але я реготав, підставивши обличчя краплям. Одбилися! Від Горілого одбилися! І я живий, живий, живий!

— Мабуть, вони хотіли оглушити її, та не розрахували, — сказав мені Глумський, показуючи на Кривендиху.

Вона лежала долілиць біля зав’ялювальної печі; спідниця величезним плоским трикутником розпласталася на долівці, й з-під того трикутника стирчали тонкі жовті патички-ноги в драних черевиках. Печі — вони рано зморщують і висушують людей, шкіра натягується на кістках, мов на колодці для чобіт. І в моєї Серафими була така сама обпалена шкіра, тонкі руки й ноги.

— Після гулянки вона мала заступати, — мовив Глумський. — І не попросила заміни…

— По Валерика послали? — спитав я.

— Послали.

— Додому?

Голова зиркнув на мене скоса. Відкрив трохи зуби бульдога.

— Послав куди треба… Нащо їм здалася гончарня, що вони шукали? — промовив він. — Ями повикопували. Для чого?

Крізь бантини у стелі до зав’ялювальної падали краплі дощу. Дах над заводиком був майже весь зірваний і скинутий униз. Жовта й чорна солома лежала на землі, парувала під дощем. По подвір’ю никали закіптюжені люди з вилами, сокирами й баграми. Усі були збуджені, гомоніли, але упівголоса, позираючи на зав’алювальну.

Дощ та багри врятували заводик, точніше, його стіни. Усе, що було всередині, понівечили вибухи гранат. Тут, у закритому приміщенні з товстими стінами й маленькими віконцями, ударна хвиля похазяйнувала як слід… Гончарські круги порозщеплювало на частини, навіть товсті спідняки не витримали. Поперевертало геть усі столи з посудом, і глечики-сирці, залишені звечора, лежали на підлозі пласкими шматками, що й досі зберігали якусь подобу посуду. Геть усі стіни були розмальовані фарбами, перетворені на щербату палітру. Жовті, червоні, сині, зелені плями… Для чого?.. Безглузда, дика руйнація, незбагненна помста.

Стос готового посуду на подвір’ї перетворився на купу череп’я. Глечики, барильця, горщики, куманці, макітри лежали різнобарвною масою, що іскрилася поливою. Рядом шипіла й потріскувала купа соломи. Я підняв один з черепків — бочок розмальованого барильця. На ньому зеленіла весела сосонка, що тягнулася голочками вгору. Можливо, саме та сосонка, яку виводила коров’ячим ріжком Антоніна. Тонкі пальці міцно тримали коров’ячий ріжок, візерунок в’юнивси, тріпотів, а барильце, повільно обертаючись, підставляло свій рудий бік. Того дня я вперше побачив її очі, між нами виникло раптове відчуття спорідненості і близькості, і воно, як виявилося, було безпомилкове. Антоніна… Антося…

Я поклав уламок барильця до кишені.

Недалечко, на рівному, встеленому склянками та череп’ям майданчику зібралися старі жінки. Баба Серафима погрожувала лісові високо піднесеним гострим жовтим кулачком і пояснювала, що вона думає про бандитів. Говорила вона, ясна річ, не «по-письменному».

Що шукали на заводі люди Горілого? Я ставив собі те саме запитання, що й голова. Бандити викопали дві ями — одну в цеху випалювання, поряд із піччю, другу — на подвір’ї, у дальньому кутку гончарні. Видно, усю ніч працювали.

Скарб тут був захований, чи що? Я згадав розповідь Сагайдачного. Шукали золото? Дурниці… Горілий не міг бути фантазером. Фантазери не йшли в поліцаї. Туди йшли люди з дуже тверезим уявленням про матеріальні блага й зиск.

Але щось же вони шукали! І, видно, не знайшли, інакше не стали б у нападі люті палити гончарню. Семеренків мав якесь відношення до тих пошуків, адже його забрали перед самісіньким нападом… А навіщо їм знадобилася Антоніна? Семеренків не сказав їм усього, що знав, і вони вирішили вдатися до найсильнішого засобу впливу? Мені спала на думку розповідь Сагайдачного. «Молодша — напослідок…» А що ж старша? Та й чому Семеренків не хотів відкривати якоїсь таємниці?

Семеренків… Можливо, саме він і був сьомий? Атож, найімовірніше, що вони прихопили з собою і його. Але до лісу шмигнула змійка із шістьох. Це я добре бачив.