Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Антоніно! — пошепки гукнув Климар. — Антоніно, де ти?

Він, колій, боявся тиші! Беззвучність жертви — це було неприродно, незвично для нього. Жертва повинна боятись, повинна злякано й тоненьким голосом відповідати.

Низький, скреготливий голос Климаря, його наждачний бас обнишпорив геть усі закутки і не знайшов нікого, хто міг би відповісти.

— Антоніно! — вже нетерпляче мовив колій, і я спостеріг, як біля входу до мазанки ледь помітно блиснуло. Це був блиск добре начищеного металу. Темна квадратна постать рушила вперед.

Я натиснув на спуск.

Коротка черга оглушливо пролунала в мазанці. Вибілені стіни на мить освітило голубим і рожевим. Позакладало вуха… Перше, що я після того почув, був мідний брязкіт гільз, що котилися по твердій долівці й стукались одна об одну. Викинуті відтискувачем МГ, вони весело поскакали кудись у куток та й стихли.

Лоскотно запахло пороховим гаром. Із дверного отвору долинали хрипкуваті, булькотливі звуки. Там щось клекотало, мов у казані. Мені слід було б одразу ж після приголомшливого гуркоту кулеметної черги рвонутись вперед, перескочити через Климаря і вибігти у двір, щоб упередити можливого противника, не дати йому часу діяти у відповідь. Це була азбука бойових дій у населеному пункті.

Але я сидів. Не хотілося мені стріляти цього ранку. Зовсім не хотілося. Потім, залишивши МГ, я потягнув Климаря з хати, вхопивши його під пахви. Здавалося, у животі всі жили полопаються від натуги, але я перетягнув його через два пороги і витаскав у двір. Руки стали аж липкі від крові, що лилася на них і запікалася. Розпачлива думка проймала мозок: коди ж усе це скінчиться, коли? Як мало треба для того, щоб витрясти душу навіть з такого здоровенного, могутнього тіла; а в чиїйсь обоймі сховано кулю і для мене… Але я хочу тільки одного — мирного і спокійного життя для людей!

Я знайшов у сінях запилюжений мішок з-під борошна і прикрив ним Климаря. Буркан жалібно скавчав, йому здорово дісталося по голові. Я вернувся до хати. Взяв із шинелі запасний кругляк, поклав до кишені галіфе.

— Антоніно, — сказав я. — Я скоро вернусь. Не бійся.

Я не наважувався доторкнутися до неї. Пальці прилипали навіть до халяв, коли я взувався у чоботи. Її рука слабо діткнулася до моєї щоки, очей, носа… Іди, — говорив цей дотик. Іди, коли вже це потрібно. Ти ж бо вернешся?

Я вийшов з мазанки. Світало. Так, Климар прийшов у Глухарку сам, але, напевно, де-небудь на узліссі або на полі його чекали дружки. І вони ось-ось могли наскочити.

Над головою нависли низькі темні хмари, їх рух угадувався по проблиску, що зрідка спалахував у цій масі і швидко пробігав над покрівлями мазанок. Пахло дощем, шелестіли тополі, по двору літало листя.

Світло поволі заповнювало простір між хатами, вимальовуючи скісні лінії стріх. Якась недоладність у ранковому вигляді села змусила мене насторожитись.

Загорлали півні — я здригнувся від пронизливого крику, що пролунав у мене за спиною, в сараї, і враз збагнув, у чому річ. Не диміли димарі гончарного заводика! Вони мовчки звелися в небо, широкі, як мортирні стволи.

Вранішньої пори, коли вчиняли лемент півні, а глухарчани додивлялися останні, найсолодші сни і жодна піч у селі ще не диміла, темні переливчасті клуби над гончарнею були особливо помітні. Вони нагадували про те, що Глухарка не якесь там звичайне, дрімотне село, а гончарське, село майстрів, котрим і на хвилину не можна забуватися лінощами та сном.

А тепер димарі не диміли. Буксир перестав тягти за собою валку мазанок-барж.

Ховаючись за живоплотом із акації, що росла попід тинами, я гайнув де заводу. Незакріплені сошки кулемета хиталися, коли я ступав. Я раз у раз оглядався на мазанку Семеренкових. Там лишилася Антоніна. Але заглухлі димарі заводика кликали до себе. Я йшов пригнувшись, намагаючись не зачіпати колючого гілля акації.

…І коли три постаті сірими мишачими клубочками покотилися від гончарного заводика назустріч, я ліг під лісою, увіткнув сошки в сиру, порослу кульбабою і цупким листям подорожника землю і став очікувати. Виходить, вони захопили заводик. Навіщо? Якесь безглуздя…

Троє бігли уздовж тинів, по обидва боки вулиці. Вони, мабуть, почули коротку чергу і тепер бігли на підмогу Климареві. У кожного було по «шмайсеру», ремені автоматів провисали до землі. Я дивився на них і чекав. Нехай біжать. Фланги! Ось що непокоїло мене. На флангах у мене були мазанки, сараї та городи, вони не проглядалися й залишались неприкриті.