Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Я мовчав, вона позирала у вікно, заклопотана своїми думками.

Я вирішив, що бентежу її. Можливо, її непокоїло те, що ми були самі в хаті. Вона зробила природний жест гостинності, запросила зайти, але тепер злякалася моєї присутності. Бурхливі події дня, мабуть, віддалили нас одне від одного. Почуття повної єдності, що виникло під час ранкової зустрічі на озимині, перетворилося лише в спогад. Сватання? То тільки оболонка наших стосунків, зліпок кохання… Чому я гадав, що між нами не залишилось нічого нез’ясованого, чужого? Адже з нею треба поводитися особливо, завжди пам’ятати, чому вона перестала говорити з людьми.

— Буду в дворі, коло хліва, — промовив я. — Буду цілу ніч. Не бійся нічого, лягай спи. Батько прийде!

І, подолавши оту прокляту свою осклілість, обережно, щоб не забряжчати пряжкою ремінця, я підняв кулемета й рушив до дверей. Буркан, який умостився за піччю, під вішалкою, застукотів лапою об долівку й позіхнув. Йому не хотілося виходити. Він уже влаштувався.

Я навіть не почув, як вона догнала мене. Жодного звуку не пролунало, але, коли я ступнув до дверей в сіни, її рука торкнулася рукава шинелі й утримала мене. Я обернувся. Антоніна взяла МГ — аж зігнулася, напружилася від його ваги — й поставила кулемет до теплої стіни печі. Пальці її торкнулися гачка на застебнутій шинелі. Вона просила залишитися…

Неслухняними руками я зняв шинель, почепив її на цвях коло печі. Ми обоє дивилися одне на одного мов зачаровані. Прямокутник місячного світла лежав між нами на грубій долівці. Зараз очі в неї були темні; вони час від часу змінювали колір, її очі, й тільки одне залишалося в них незмінним — вираз довіри, сором’язливості й співчуття.

Вона усміхнулася ледь-ледь, тільки краєчками великого рота. Її рука потяглася до мене, перетнула смугу світла, і тонкі пальці торкнулися садна на губі. Вони немовби хотіли розгладити, знищити садно; доторк був легкий, ледве відчутний, але я знову завмер. Чорт знає що зі мною діялося…

І моя рука раптом потяглася назустріч. Сама. Доторкнулася до шиї; шкіра в неї була така прохолодна й ніжна, що я вмить відчув, які у мене загрубілі пальці. Найменше садно на них, кожен шрам ураз стали відчутні, різко помітні. Я доторкнувся до її жовто-солом’яного волосся, яке здаля видавалося таким щільним та густим, і здивувався, яке воно невагоме й легке. У неї в очах я бачив вираз радості й подиву; те саме почуття переживав і я.

— Антосю! — промовив я. — Антосю!

Я звав її, запрошував повернутись у сьогоднішній ранок. Я любив, і ніякі слова, ніякі признання в ніжності, ніякі освідчення й запевнення не могли ясніше й краще висловити те, що я переживав, ніж одне це ім’я — Антося.

Ми обоє стояли в смузі світла. Її плечі немовби увійшли в мої і вкрилися ними; прямі й широкі, вони враз стиснулися, і я відчув, як прохолодні гнучкі пальці зімкнулися на потилиці. Мов обличчя уткнулося в її волосся, і пахощі лугової, прогрітої сонцем конюшини стали оглушливими. Я відчував доторк її грудей, їхню твердість і ніжну податливість, їхнє тепло.

Я пригортав її до себе й відчував під долонями гостроту і тендітність її лопаток, я обнімав її дедалі дужче, і вона немовби входила в мене, ставала частиною мене самого, і то було надзвичайне почуття, я ніколи не відчував нічого такого.

«Це любов?» — питав я себе. І все в мені озивалося: так, так, так… І я розумів, що й вона питав себе про те саме, і чув її відповідь: так, так, так…

Я завжди боявся доторкнутися до неї. Боявся її пам’яті. Але зараз мої руки торкалися її, вони поволі ковзали по її тілу, ніби ними керувала сама природа, я тут був ні при чому, і нічого не було в їхніх рухах стидкого чи грубого, того, про що, хихикаючи та підморгуючи, розповідали хлопці, коли, повернувшись удосвіта з села, вибирали з пілоток солому, що позастрявала там.

Її тіло немовби линуло мені назустріч, вона не робила жодного руху, вона застигла, прислухаючись до себе, але вся вона наче бігла назустріч моїм рукам. Жар і холод, твердість і ніжність, округлість і жорстка вуглуватість — усе це запаморочливо мчало назустріч, і серця відстукували свій ритм, і коли я відчув, як діткнувся до її грудей, ми обоє завмерли й притихли, було чути тільки удари — часті, дрібні й шалені, важкі. І нічого, нічого не було в цьому грубого й стидного. Нічого! А було те, що називалося словом ласка. Уперше я збагнув це слово в усій його новизні, ясності й чистоті. Ласка. Долоня відчувала ніжну пружність шкіри й гостроту соска, що враз проступив й затвердів.