Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Бабцю! — озвався я до неї.— Як справи?

Вона видавалася зовсім маленькою, можливо, через довгу тінь, що тяглася за нею й сягала тину, переламуючись на ньому.

— Три фунти ковбаси однесла на гулянку, онучку, — сказала Серафима. — Та два фунти сала… Сама зважила! Думаєш, хто спасибі сказав? Та дві хлібини! А майбутній родич, Семеренків, кум, утік, навіть не почоломкався на прощання! От народ… Де вій, той кум, горшкороб?

— Сам хотів би знати, — сказав я. — Дайте мені півфунта тельбухів, котрі гірші.

Вона принесла миску. Буркан пожвавішав.

— Ото ще, — псів підгодовувати, — пробурчала баба. — Та ще того душогуба…

— Бабцю Серафимо, — мовив я. — Ви постеліть собі сьогодні на сіні, в хліві. Я вдома не ночуватиму.

— Ну й не ночуй, — відповіла баба. — Може, до Варвари зібрався? Так там морячок. А коли до Антоніни, то Семеренків, дарма що криворукий, останню печінку тобі одіб’е. Він в Антоніні душі не чує.

Баба після кількох чарок була настроєна задерикувато. По-бойовому.

— Бабцю, — промовив я і, підвівшись із землі, став поруч із нею, зазирнув у вічі. Вони глибоко потонули в тіні підлоб’я, маленькі бабусині очі.— Сьогодні вночі всяке може статися. Наприклад, гранату кинуть у вікно. Отож постеліть краще у хліві.

Вона закліпала очима — збагнула нарешті. Коли я, накинувши шинель, пішов з двору, Буркан звівся на ноги й рушив услід, кволо махаючи хвостом.

— Ти ж гляди! — гукнула баба. — Не дуже сунься, не всякому рилу на ярмарок поспішати, без нього торг відбудеться.

Вона ледь схлипнула посеред тієї прощальної мови, але стрималася, закінчила бадьоро. Звикала баба Серафима до моєї нової професії.

— Ну, як, Попеленко? — спитав я.

Він стояв недалеко від гончаревої хати, наїжившись, як сільповський сторож, притискав автомат обома руками до грудей. Дедалі яскравіше і настирливіше світив місяць, різкіше окреслювалися тіні. Тополі у дворі в Семеренкових шелестіли шорстким листям. Ледве жовтіли вікна.

— Та справи нічого, — буркнув Попеленко. — Пильную. Антоніна у хаті. Куди вона дінеться?

Він явно був невдоволений завданням, вважав його примхою начальства. Дівчат охороняти — до чого, мовляв, дожив.

— Як рука, Попеленко?

— Та нічого… Свербить!

— Тривожні в нас ночі!

— Куди вже тривожніше… Ані тобі вдень відіспатися, ані вночі похропти.

— Правильно… Після війни відхропимо за все, що недоспали.

— На Гавриловому горбі? — запитав Попеленко.

Співчутливий тон ніяк не годився для розмови з моїм підлеглим.

— А ми з тобою не втримаємо села, коли Горілий наскочить, еге ж, Попеленко? — сказав я. — У нього шість чоловік під командою.

— Авжеж, що так, — мовив «яструбок» зацікавлено і закинув автомата на плече. — Дещо є?.. Воєнні планти?

Він покрутив своїм коротуном пальцем, приставивши його до скроні, і запитально глянув на мене. Пес Буркан приліг поблизу, висолопивши язика. Він здавався білий при світлі місяця, цей язик, і полискував.

— Є різні «планти», Попеленко. Ти йди до Глумського. Дай йому свій карабін. Стріляти голова вміє… Будьте обоє напоготові. Ясно?

— А ви? — запитав Попеленко.

— Я в Семеренкових у дворі буду.

— Ага… — Він хитро примружився. — Можна б ще чоловіків на охорону зібрати… Валерика, він флотський! Нібито артилерист!

— Якщо в тебе є корабельна гармата, запроси. Тільки спершу спитайся у Варвари.

— Ага, — зметикував Попеленко і підморгнув мені.— Варвара не віддасть! Ну, Маляса можна… Він же мисливець.

— Ти б ще Гната запропонував, — сказав я.

— Гнат не береться до уваги! — мовив Попеленко.

— Не береться до уваги?

Я згадав раптом: Гнат, який повертався з УРу з важким мішком за плечима, на мить завмер коло Кривендишиної хати, дивлячись на тих, що танцювали. Він усміхнувся на весь рот, заспівав щось, радіючи з того, що всім весело, та й почимчикував собі далі, нікому не потрібний сільський дурник… Це було перед тим, як Климар, нахилившись до морячка, сказав щось про Антоніну і Валерик, не зводячи з неї погляду, рушив уперед. А потім… потім ми з Валериком пішли на згарище, і, ніби барвистий осінній лист, що пролетів мимо, майнула Варварина плахта.

З появи Гната й почалося все лихе!

— Кажеш, Гнат не береться до уваги?

Я згадав, як він сидів у кутку чисто прибраної світлиці, серед вишиваних рушників на білих стінах, непричесаний, брудний дурень Гнат. Варвара латала ватянку. «Шкода його…» Шкода? Абросимова вона не пожаліла, Штебльонка теж… Чого ж це почуття виникло до Гната?