Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Проведи мене! — попросив Сагайдачний.

Поки село було захоплене гулянкою — неначе біс прокинувся в людях, діяльний і коротковічний біс розваги, — я допоміг Сагайдачному запрягти Лисуху.

— Останьтесь, — сказав. — Переночуєте. Небезпечно уночі…

— Мені?

Він засміявся. Дрібненько так, несподівано дзвінко: здавалося, то скельця пенсне брязкотять одне об одне у пітьмі.

— Голубчику, мій авторитет серед воюючих сторін досить великий… А от у вас небезпечно, — сказав він тихо, нахилившись до мене з тарадайки. — Гадаю, що не зраджу свого правила, якщо попереджу… До мене приходили люди Горілого. — Сагайдачний узяв мене за руку. Пальці були тонкі, тверді й холодні. Наче ящірка стиснула зап’ястя кігтиками. — їх цікавило, чи не збереглись у мене від старих часів золоті речі. Боже мій, до мене вже багато разів приходили з таким запитанням… Думаєш, ці хотіли пограбувати? Ні, вони пропонували продати. За будь-яку ціну. І вони не блефували, я зрозумів. Вся їхня операція стосується Семеренкова. Один із них сказав: «Гончар сьогодні буде тут». Другий завважив: «І молодша». — «Молодша напослідок», — така була відповідь. Тепер розумієш, чому я раджу виїхати разом із молодшою Семеренковою? Їй загрожує небезпека.

— А що все це означає? — запитав я. — Відносно золота.

Він випустив мою руку. Оглядівся, прислухався — блиснули скельця пенсне.

— Коли люди скуповують золото, — прошепотів Сагайдачний, — це означав, що вони збираються накивати п’ятами. Так було в усі бурхливі часи.

— Скільки їх?

Картуз похитався з боку на бік.

— Шестеро. Не рахуючи Климаря.

— Горілий був? Який він на вигляд?

Сагайдачний зітхнув. Немов прошелестіли сторінки розгорнутої книжки.

— Ех, Іване Миколайовичу! Ти все-таки намагаєшся зробити з мене інформатора! Я сказав найважливіше. Забирай її і їдь. Щось вони затівають…

— У Горілого сліди опіків на обличчі? Який він на вигляд? Як говорить?

— У нього хворобливо високий голос. Ліва щока обпалена — око немовби стягнуте донизу. Досить? Облиш надію перемогти Горілого. Твоє життя мені не байдуже. Коли постарієш, збагнеш, що значить знайти споріднену душу в людському океані. Їдь звідси! Ти ж можеш послатися на хворобу, поранення, — правда?

— Як мені їх спіймати? — спитав я. — Отих бандитів. Скажіть!

Він замовк.

— Дякую, Мироне Олеговичу, й на тому…

Він знову зітхнув.

— «Сі ля женес саве, е сі ля вієс пуве», — сказав він. І переклав: — «Якби молодість знала, якби старість могла!..» І нічого, очевидно, тут не вдієш.

Я провів його за городи і довго стояв, слухаючи, як поскрипують втулки. Ніч була тепла, тільки з лісового краю, звідки долинав скрип, тягло часом сирістю й прохолодою. Лебідь летів над Поліссям, витягнувши довгу шию, яскраво світилася Вега. Туди, під зорі, і поїхала скрипуча двоколка Сагайдачного.

Поступово скрип затих, ліси поглинули тарадайку. Чумацький Шлях поволі розвертався над землею, і Ківш починав хилитися до обрію. Погасло світло каганців у дворі в Кривендихи. Біла хмара куряви розчинилася в темряві.

Отже, їх шестеро, не рахуючи Климаря. Усе, що повідомив Гупан, підтверджувалося. І ватажок зграї, Горілий, чоловік з хворобливо високим голосом, веде якусь велику гру. У цій грі замішаний Семеренків…

Дівчата, що поверталися з гулянки, проспівали голосно й не в лад «Хмарку». Над теплим, нагрітим за день паровим полем сходив місяць. Багряний краєчок мерехтів у мареві, наче язик полум’я.

Гаразд, сказав я собі. Нехай я пішак у цій грі, яку затіяв Горілий. Зате я знаю твердо: треба вберегти Антоніну. Їй загрожує небезпека. Я повинен бути поряд.

У дворі в нас хрипів Буркан. Климар покинув свого друга нгапризволяще. Напевне, сподівався, що той перерве мотузка й побіжить за ним. Але Буркан заплутався за приставлену до хліва драбину і тепер харчав у нашийнику, як у зашморгу. У місячному сяйві його вибалушені очі блищали, наче скляні кульки, з вишкірених зубів текла слина.

— Гаразд, біжи шукай хазяїна, — сказав я, розрізаючи мотузка. — Біжи, бандитський псюго.

Але у капловухого Буркана не було сили. Вивільнившись із нашийника-зашморга, він ліг на бік. Ребра йому здіймалися.

Місяць уже піднявся над хлівом. Зорі поблякли, пахло резедою, що росла в квітничку попід вікнами.

Прошло так много дней, но вдруг забытый вечер…—

тоненько, з підвиванням проспівали коло хвіртки. То поверталася баба Серафима. Слухом вона ніколи не відзначалася, але пам’ять мала добру. Романс вона запам’ятала.