Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Валерик фиркав над цеберкою.

— На ніс більше, на ніс, — примовляла Кривендиха, поливаючи з глечика. Вода була крижана.

— Чого ж він, гад, Климар, мене попутав? — спитав Валерик, повернувшись до мене. Він притуляв до розпухлого обличчя мокрого рушника, по засмаглих випуклих грудях стікала вода.

Упоперек грудей аршинними літерами було витатуйовано: «Вовва». Це чудернацьке ім’я пливло над синім вітрильником і синіми пальмами.

— Що це в тебе за наколка така? — спитав я.

— Розумієш, — почав Валерик довірливо, — ми ж тепер стали близькі один одному, як брати, — взагалі-то тут було наколото «Нонна»… знайома… гарна дівчина… руда. Ну, а я надумав у Геленджику женитися, а її звати Вікторія… чорненька така… Незручно, правда ж? Вона Вікторія, а в мене на грудях «Нонна». Некультурно виходило, правда ж?

— Некультурно…

— Отож!.. Я й попросив переколоти… З «Нонни» нічого не виходило, крім «Вовви»… Ну й добре!

У дверях стояв Василько, якого прислав батько. Він нетерпляче шморгав носом. Очевидно, прибув з важливими відомостями. Чекав, коли я залишуся сам.

— Ну ж гад Климар! — не вгамовувався Валерик. — Що він мені про неї говорив! Це ж йому треба ноги вирвати і вставити сірники…

Важко було уявити, що колій дозволив би зробити з собою таку процедуру. Морячок луснув би в залізних Климаревих пальцях, мов огірок із грядки.

— Ти йди догулюй, — сказав я Валерику, — а я посиджу.

Не хотілося мені втаємничувати Валерика в ці складні справи. Нехай гуляє — відпустка коротка, а там знову війна.

— Ну, гаразд… — Він глянув на себе в скалку дзеркала, вмазану в стіну печі.— Не дуже… ну, нічого.

Звичайно, від бійки Валерик не погарнішав. Але глухарчани, якщо тільки не забули довоєнні часи, не мали дивуватися, що на вечірці дехто з хлопців зникав на якийсь час і потім повертався наче покусаний бджолами… Чи ба — і зараз, як і в добрі часи, знайшлося двоє хлопців, що не поділили дівчини! Старі були задоволені. Гулянка йшла, як і годилось.

Валерик, не ніяковіючи, виніс своє обличчя на суд глухарчан. Хороший він був хлопець, хоча й надто завзятий. Кривендиха гідно вийшла вслід за сином, розправивши поділ довгої полотняної спідниці.

Василько полегшено зітхнув.

— Дома ваша, — сказав він. — Сидить, чого їй?

Він справді був кмітливий хлопець, той Василько: доповідав, як і належить.

— Варвара прийшла на гулянку, — знову сказав Василько, нібито байдуже.

Очі в нього були трохи сонні, примружені, як у кота на осонні. А втім, котячий сон — для миші обман.

— Вона вийшла з хати, а ви якраз побилися з Вале-риком… І навіщо це треба?

Я згадав візерунчасту плахту, червоні чобітки, яскраву білизну крепдешину, глузливий погляд.

— Вона підсіла до Климаря, щось сказала. А що — не знаю. — Тут Василько винувато шморгнув носом і почухав одна об одну босі ноги. — Климар сміявся, наче вона пожартувала… А тоді пішов до Семеренкова, на другий край гулянки, побалакав з ним. І вони подалися… На городи, наче друзі… Климар його наче обняв рукою.

— Чого ти зарядив «наче»?

— Що ж я, маленький? Чи не розумію? — спитав Василько з інтонаціями Попеленка-старшого. Він тільки не додав «політично», не доріс іще до таких висот. — Коли жартують насправді чи коли друзі — зразу видно, як по картинці… Ну от, подалися вони на городи, а тоді далі, до лісу… Я хотів батькові доповісти, а батько до вас побіг! Оце й усе, нічого більше такого не було. Чуєте, а ви мені дасте з кулемета постріляти? Я вже і з гвинтівки стріляв, і з автомата!

— Дам, — сказав я. — Тільки не сьогодні й не завтра.

— Тю, — сказав Василько. — Може, коли війна закінчиться? Тоді кулі заприбуткують! Кулі теж гроші коштують.

— Сказав — значить дам. До Варвари заходив хто-небудь?

— Ні.

— І вона зразу, як вийшла з хати, подалась на гулянку, ні з ким не розмовляла?

— Ні з ким. Прямо до Климаря підійшла!

Нічого я не розумів!

Ясно було одне: рано-вранці Климар дістав якісь відомості од Варвари, через те і був спокійний, навіть згодився погуляти у Кривендихи. Він чекав нових повідомлень. І коли Варвара готова була передати їх, колій нацькував мене на моряка, щоб позбутися нагляду. Але як він визначив потрібну хвилину? Хто подав сигнал?

Далі. Варвара, очевидно, передала Климареві наказ іти в ліс, прихопивши з собою Семеренкова. Як, ні з ким не зустрічаючись, вона могла дістати цей наказ? Не по рації ж!

— Які будуть ще накази? — спитав Василько.

Знічев’я він нудно чухав чорною п’яткою подряпану щиколотку.