Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

На Панському згарищі стало зовсім темно, гостро запахло кропивою і лопухами, які ми порозминали, кружляючи один навколо одного. Хай йому чорт, я вже не хотів битись, мені вже не хотілося крові, але Валерик усе махав кулаками й ліз.

Справа повернула на зле. Морячкові й на думку не спадало здаватися. У темряві я вдарив його зліва і ще зліва, уникнувши двох його кулаків, що просвистіли над маківкою, аж раптом зрозумів, що видихаюсь. Оті внутрішні й зовнішні шви, якими було стягнуто моє тіло, давалися взнаки. У мене стали опускатися руки, переривалося дихання.

В розпачі, відчуваючи, що мене зраджують сили, я кинувся вперед, однак морячок відскочив. Він важко сопів і був сповнений жадобою помсти. За ним стояв ображений флот. Валерик витримав напад і враз змінив тактику. Я не встиг відреагувати. Замість того щоб марно махати кулаками, морячок ударив по корпусу. Він садонув мене правою «під дих». Він чесно вдарив, нічого не можна було сказати, але влучив туди, де брали початок шви. Я відразу ж зігнувся та так і присів навпочіпки.

Було таке враження, що весь я розлітаюсь на дрібні цеглинки, які ніколи вже не зібрати, не скласти у попередню композицію. Повітря ніяк не хотіло зайти назад у легені, я задихався, хрипів і не міг зробити жодного ковтка.

— Ну як, ще хочеш? — сказав Валерик, стоячи наді мною. — Вставай, битимемось далі.

Він, звісно, вимовив це не як Левітан. Він ледве ворушив губами та й носом шморгав. Я встав би, щоб і далі битись та підтримати честь піхоти, але не міг. Немов з усього Панського згарища висмоктали повітря, я задихався в цьому вакуумі, і біль пронизував нутро.

— Вставай-но, — прошепелявив Валерик. — Годі симулювати!

Я став підводитися. Не хотів я сидіти перед морячком навпочіпки, дивлячись на його брудні черевики. Повітря вже почало потихеньку просочуватися в легені, таки знайшло лазівку…

Валерик підняв кулаки, приготувався. І враз полетів через мене, начебто йому вставили реактивний снаряд від «андрюші». Пролетів і гепнувся на землю.

За хвилину ми з Валериком сиділи на землі, приходили до тями, а над нами стояв Попеленко, за спиною в нього був автомат, у руках — мій МГ.

— Ти ж отак з мене й дух випустити міг, — сказав «яструбкові» Валерик. — Хіба ж можна… По хребту! Некультурно виходить.

— Та я не розбираюсь, що культурно, — виправдувався Попеленко. — А хіба ж ото культурно бити товариша Капелюха в поранений живіт? Хіба ви, товаришу моряк, фриц який-небудь, чи що…

— Звідки я знав, що живіт поранений?

— Так я ж не мав часу пояснювати! — слушно зауважив Попеленко. — Оце справді-таки важка штука. — Він помотав головою, роздивляючись приклад МГ. — Уже як лусне, то лусне.

— Чортівня, — бубонів Валерик. — Аж дух забило.

— У мене теж, — мовив я.

Над нами перехрещувалося темне гілля вільшини. Ми відпочивали, сидячи посеред розчавленої кропиви та лопухів. Цеглинки поступово вкладалися на своє місце. Біль ущухав.

— Слухай-бо, якого біса ти поліз до неї? — запитав я у Валерика. — Тобі ж сказали, що ми посватані.

— Хто? — запитав Валерик. — Хто посватаний?

— Хто, хто! Я з Антоніною Семеренковою посватаний!

Валерик утер обличчя й висякався густою, темною рідиною. Тепер його відповіді стали чіткіші.

— А Климар не те сказав! — здивувався він. — Климар зовсім навпаки сказав про Антоніну.

Так он воно що!.. Я спробував був звестися на ноги, але коліна ще не тримались, підгиналися, були мов на шарнірах.

— Попеленко! — гукнув я. — Де колій?

«Яструбок», залишивши МГ, прожогом кинувся в село. Таки мало ще дісталося мені, мало! Дурнів треба вчити смертним боєм… Климар обкрутив мене навколо пальця, як першокласника. Він нацькував мене на Валерика, зштовхнув нас, мов півників. Такою простою хитрістю позбувся нагляду! А я все пастку ставив для захмелілого колія.

— Ти пробач, — сказав Валерик. — Я справді не знав!

— Дурниця.

Це дійсно була дурниця порівняно з тією новиною, яку сповістив Попеленко, коли, захекавшись, повернувся на Панське згарище.

— Климар пішов. І Семеренків з ним пішов.

— Семеренків? Він не пішов… Його повів Климар!

Попеленко стенув плечима: яка різниця?

— Довідайся, чи вдома Антоніна, — кинув я, тримаючись за живіт і силкуючись звестися. — І повартуй там.

— Добре, — вуркнув «яструбок». — Далася вона вам, ця Антоніна!

Ми вмивалися у Валерика. Кривендиха нам зливала, присвічуючи каганцем. На цей час глухарчани дізналися про сватання і цілком виправдали обидві сторони. Вони бенкетували далі, ніби й не було нічого. Ніхто не помітив, як зникли Климар і Семеренків.