Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Навколо Глумського точилися серйозні розмови. Голову розпитували про гас, про сіль та про податок на сади. На всі ці запитання Глумський, скалячи великі зуби, відповідав: «Видно буде». Жінки вдоволено кивали головами. Гасу й солі вони не чекали, їм хотілося ще раз пересвідчитись, що голова — чоловік відповідальний, слів на вітер не кидав, навіть будучи під чаркою.

Поблизу Глумського сиділи і Маляси. По-моєму, вони забралися сюди, щоб якнайдалі бути від Климаря. Маляс, посмикуючи борідку, наполохано позирав то на мене, то на колія. І ще одна людина з тривогою дивилися на Климаря — гончар Семеренків. Серафима, що пліч-о-пліч сиділа із своїми беззубими подругами, наспівувала «Ой, три шляхи широкії», але з-під напівприплющених повік стежила своїми маленькими очицями за всім, що діялося довкола.

Здавалося, що на цьому безтурботному святі всі, крім Кривендихи та її сина-морячка, були насторожі.

— А Варвари немає! — завважив Попеленко. — Коли гуляють, вона завжди перша! А сьогодні сидить у хаті, ніби щойно овдовіла.

— Бачу, — сказав я та й забрав у «яструбка» наповнену склянку. — Годі. Ти на чергуванні.

В чому ж усе-таки річ? Варвара не виходила з хати, ні з ким не зустрічалася. Ніхто не покидав села… Колієві час уже було передавати відомості в ліс, а він цокався а морячком, багровіючи наливався самогоном, жартував з дівчатами.

Антоніни не видно було. Може, після сватання вона побоювалася шушукання, жартів, підморгувань? Щоправда, про сватання ніхто не знав, окрім Климаря й Серафими. Я теж, якби міг, не пішов би на гулянку, щоб побути наодинці зі спогадами. Мені пригадувалася картина раннього ранку, зустрічі на озимині. Спогади напливали хвилями, заступаючи гулянку, і зникали, залишаючи довгий відгук.

…Свято сягнуло довоєнного розмаху, аж ось, як добра призвістка, з’явився несподіваний гість. Застукотіли колеса, і на вулиці показалася запряжена Лисухою одновісна тарадайка товариша мирового посередника Сагайдачного.

Сам посередник, у високому картузі, що прикривав лису голову, в пенсне, яке від тряски сідлало носа трохи навскоси, з тоненькою цигаркою в зубах, наче виринув із якихось давно забутих часів.

Прямі, як свічки, діди-близнюки Голенухи кинулися до тарадайки, допомогли зійти, розгнуздали коня.

Сагайдачний зняв картуза й обережно, мов яйце, проніс голову крізь натовп глухарчан. Його посадили рядом із Глумським. Старий когось шукав очима крізь крижинки-скельця пенсне, погляд тривожно перебігав від одного обличчя до іншого, аж поки не зустрівся з моїм.

Він зрадів, оцей чудний старий, який сам і відмовив мені у дружній підтримці. Він трохи підвівся, мені здалося, ніби він хотів вітально махнути рукою, але блиск фамільного персня, що описав нерішучу й нерівну дугу, злився з блиском чарки, яку хтось уже встиг поставити на стіл перед Сагайдачним.

З-під грушевого та яблуневого гілля, із присмерку садка на Сагайдачного пильним і вивчаючим поглядом дивився Климар! То був надто колючий і важкий погляд, щоб Сагайдачний його не відчув. Ось чому рука шарпнулася до чарки. Безперечно, мировий посередник знав, хто такий Климар. Климар не повинен був бачити, який радий «яструбкові» товариш мировий посередник. Свобода, якою користався Сагайдачний, мала свої межі.

Але чого мировий посередник залишив Грушевий острів?

Свято набирало сили. У кутку, де сиділи старі, заспівали «Тече вода з-під явора», про Дорошенка. Хтось приніс бубон, але на нього зашикали: у садку заходилися заводити патефон. Глухарчани посунули туди, щоб побути біля вже забутого чуда. Валерик покрутив ручку, всі подалися вперед і завмерли, очікуючи: кожен раптом фізично відчув ламкість пружини, коли вигнута, обтягнута фланелівкою Валерикова спина схилилася над патефонним дерматиновим ящиком. І я збагнув, що, незважаючи на позірну безтурботність гулянки і п’яну балаканину, всі сповнені тривогою, відчуттям нетривкості мирного трапезування, яке щосекунди, подібно до туго накрученої патефонної пружини, може обірватися.

Валерик опустив голку на чорний диск, що погойдувався від обертання. Заспівала Шульженко.

…Вечір був тихий, як і годилося на Семена-літопроводця. Бабине літо досягло свого зеніту. Дув сухий вітер з південних степів, навіть сотні кілометрів поліських нетрів, над якими він пролітав, не могли його вистудити. І хоч сонце вже зайшло й у дворі потемніло, надто ж у занедбаному Кривендишиному садочку, прогріте повітря мовби прилипло до столів, і діди, бадьорячись, порозстібали свої куці довоєнні сільповські піджачки, трофейні кітелі німецького, румунського, італійського та угорського пошиття. На столах серед темних картоплин у кожушках, білих вузеньких шматочків сала, рожевувато-коричневих цибулин, зелених пляшок, жовтих багатозарядних качанів кукурудзи рябіло різнобарвними відтінками опале листя шовковиці, вишень, груш. Бабине літо було в розпалі, пора свят урожаю, пора заручин… А там уже й передзимовий час, весілля, хмільні поїздки із села в село!