Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Бач, задубів, — бурмотів колій. — А ми його зараз окропом… Пом’якшимо!

Я чекав бабу Серафиму. Нарешті коло хвіртки промайнула «плюшечка».

— Ну що, бабусю? — кинувся я до неї.

— А що вони могли сказати. Може, в селі кращий парубок знайдеться? Га?

— Знайдеться, — зауважив я. — Та тільки на три дні.

— Згода, — сказала баба Серафима. — Гарбуза не піднесли, а скоро й заручини.

— Заручини?

— А ти що ж, поспішаєш? Усе має бути до ладу. Як дідами заведено… Вони, діди наші, не поспішали.

— Із кулеметів вони не стріляли, — сказав я. — І на літаках не літали, а їздили па волах. Добре, бабуню, усе гаразд. Сьогодні ми з вами гуляємо у Кривендихи. Треба б їм підкинути харчів.

— А ти звідки знаєш про гулянку? — спитала баба.

— Розвідка донесла… Он Валерик зараз вам пояснить.

До нашого тину, трохи похитуючись з боку на бік, підходив відпускник, визволитель Ізмаїла Валерик Кривенда. Приклав п’ятірню до безкозирки.

— Мамашо, запрошую до нас винятково, — звернувся він до баби. — Ви просто молодієте, вас і літа не беруть.

Ви рішуче мене імпонуєте! Та й міліцію сподіваємося бачити біля наших столів.

— От сволота з Чорноморського флота! — захоплено вигукнула баба. — А вже що босяцюра був! І де ото грамоти його навчили?

— Глянь, Климар, — сказав я морячкові, кивнувши на колія. — Без нього тобі не обійтися.

— Саме це я й маю на оці,— сказав Валерик і, здіймаючи кльошами пилюку, рушив до колія.

Климар, обливши засмаленого кабанця окропом і накидавши зверху соломи, вкривав його тепер ганчір’ям, щоб відпарився. На Валерика він навіть не глянув. Проте морячок був хлопець напористий і почав з головного.

— Доброго здоров’ячка, старшино, — гаркнув він козиряючи. — Маю честь запросити на сімейне свято, а також для виконання забійних справ… Настійно прошу, папашо!

Він нагнувся до Климаря, промовив неголосно, як до свого:

— Корабельного спирту привіз… сам із компасів одливав. Дев’яносто дев’ять градусів… Культурно!

Правильно почав морячок.

А під вечір почалася гулянка. Та ще й яка! Валерик вихором промчав по селу, заходив до кожної хати, запрошуючи всіх з такими приповідками, так навально й напористо, що Глухарка на якийсь час поринула в атмосферу безтурботних довоєнних свят.

У Варвариній хаті морячок затримався довше, ніж в інших, і вийшов звідти, утираючи губи, очевидно після чарки. Але найдивовижнішим Валериковим успіхом було те, що він приніс і поставив у себе в дворі, під грушею, патефон. Справжнісінький патефон київського заводу, з блискучого мембранного головкою та сукняною накладкою на диск. Хто і як наважився дістати цю коштовну річ із глибин скрині, було невідомо.

Окрім патефона, Валерик роздобув і новенькі грампластинки, та не якісь там увертюри, а пісні Клавдії Шульженко. Тож не дивно, що надвечір на подвір’ї Кривендихи, коло стін погано побіленої підсліпуватої мазанки, зібралися мало не всі глухарчани, у кого ще гнулись коліна. З дощаних уламків та з поліняк спорудили столи й лави, і вийшло зовсім гарно, по-довоєнному, коли один хазяїн приймав у садку сотню душ, не забуваючи й про місце для випадкового гостя.

І, ніби наважившись повністю домалювати мирну картину сільського свята, з’явився випадковий гість… Але це сталося пізніше.

Ми з Попеленком сиділи окремо, коло ліси, на стосі дров. Звідси добре було видно Глухарку: і світлу Варварину мазанку, і довгу похмуру хату Семеренкових з рядком тополь у дворі, і гончарню, і кузню — одне слово, всі доручені нам об’єкти. Та й односельчани, що зібралися на гулянку, були перед нами як на долоні.

Глухарчани, випивши по одній і по другій, зразу ж стихійно розбилися на дві групи: старші рушили на втоптаний двір-токовище, де за довгим столом верховодив Глумський, а дівчата й підлітки, оточивши півколом Валерика, залишилися в затінку занедбаного, густо порослого травою садка. Найближче до морячка опинився Климар, якого герой вечора величав тільки «папашею» і «старшиною». Тут, у колі глухарчан, колій утратив риси ката і цілком скидався на бравого й могутнього фронтового старшину-артилериста, одного з тих, що, поплювавши на руки, запросто розвертають станки «стоп’яток» [7] Скорочена назва гармати калібру сто п’ять міліметрів. .

Климар прийшов на гулянку, несподівано легко піддавшись на умовляння Валерика. Він виконав свою нову роботу колія професійно вправно й швидко і тепер розважався як міг. Начебто ніхто й не чекав його в лісі. Начебто Горілий і не давав йому ніякого завдання… Але ж мав таки настати той момент, коли він спробує зв’язатися із своїми дружками! Тож недаремно серед підлітків, що сопіли коло Валерика, найголосніше сопів бистроокий попеленківський Василько.