Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Чого ти стогнеш? — спитав я Попеленка. — Таких поранених фронтовий санінструктор посилає танки підбивати. У них люті більше!

— Так мені ж не видно, а воно болить, — сказав Попеленко. — Може, там чимала шкода?

— Ти до Ожина не доїхав?

Він заперечливо похитав головою.

— Так стріляють же, товаришу Капелюх!

Увесь сонливий гурт збився у протилежному кутку хати, перелякано прислухаючись до мого голосу. Тільки Попеленчиха зберігала цілковитий спокій. Вона, як звичайно при гостях, стояла коло дверей, схрестивши руки на грудях. До всього, чим займалися чоловіки, в тому числі й стрільби, вона ставилася з презирством. Її діло, її творіння, що збилося в кутку компактною окатою масою, було незмірно важливіше за всі інші заняття.

— Попеленко! — гаркнув я. — Станьте як годиться й доповідайте про виконання завдання! Без усяких галушок, та забудьте про свою подряпину!

Він зразу ж устав. Начальницький тон завжди справляв на Попеленка враження.

— Товаришу Капелюх, доповідаю: на Ожинському шляху був сильно обстріляний бандюгами…

Тут він замовк, щоб набрати повітря в легені. Дітлахи принишкли в кутку — потерпали за батька.

— Далі!

— Що ж далі? Б’ють попереду, з двох автоматів… Ляснула куля, чую, тепло під пахвою стало. Влучили, вражі сини!.. А кулі чвиркають понад вухами, мов ті пташки. Я тільки й устиг з коня зіскочити та мерщій додому назад, пішки.

— Чого ж пішки?

— Аякже? Вони ж бо чули, що я на коні, та й смалять горою в потемках! А я, пригнувшись, додому, Лебідка за мною…

— Теж пригнувшись?

— І чого ви ото кепкуєте, товаришу Капелюх? Коли б я не зіскочив із сідла, збили б, не повернувся б додому!

У кутку схвально забубоніли. Батькова винахідливість і його прагнення за будь-якої ситуації повернути додому викликали вдоволення. Мій насмішкуватий тон попеленята явно осуджували.

— А ти хоч намагався прорватися, Попеленко?

Він закліпав очима.

— Таж сильно стріляють, товаришу Капелюх! Убили б, як дурного зайця!

Ну що я міг сказати? На фронті з ним була б крута розмова. Поворот «кругом» — і до штрафного… А тут на мене зорили численні його нащадки. Як отакій юрмі залишитися без годувальника? Важка все-таки штука — воювати в тилу. Зовсім інший підхід…

— Дуже ж таки сильно б’ють із автоматів, — повторив Попеленко, виправдуючись. — Коли б хоч трохи тихше стріляли! Правду ви казали, товаришу Капелюх, що нас блоковано. Мов у воду дивилися!

Це вже він улещував мене.

— Гаразд. Нічого на горілі коржі олію підливати…

Я сів на лаві.

Що ж робити? Арештувати все-таки Климаря? Ні, я ще раз пересвідчився, стежачи за ним, що це битий жак. Ми з Попеленком нічого від нього не доб’ємося. Климаря не можна чіпати. Єдиний шлях — зробити так, щоб він не міг покинути села й доповісти Горілому про наслідки звідів. Щоб він використав для зв’язку своїх спільників у Глухарці. Я не сумнівався, що до цього була причетна Варвара. Якби ми могли застукати її на гарячому, вона розповіла б значно більше, ніж Климар.

На щастя, він, Климар, дудлить горілку по-справжньому. «Нервозними» пальцями грає майстерно, як актор, але його пристрасть до самогонки невдавана. Можна вдавати із себе п’яного, але не алкоголіка.

— Попеленко! — сказав я. — Треба затримати Климаря в селі. — Хочеш — пий із ним укупі без просипу, хочеш — клич колоти власного кабанця, а Климаря затримай!.. Хоч із цим завданням ти впораєшся?

— Гм… — замислився Попеленко. — Мого кабана ніяк не можна. Рано. Морозів нема. Чим же я годуватиму сім’ю?

Він потер короткопалою долонею обличчя: думав. Під дією грубої, мов тертушка, долоні ніс його став як буряк. І раптом Попеленкове обличчя освітила лукава усмішка.

— Товаришу Капелюх! А можна, я умовлю Кривендиху кабана зарізати? У неї ж син Валерик з флоту прийшов. Герой кримських боїв! Хай вона покличе Климаря, я її вмовлю. Яка вам різниця політично, чий кабан?

В кутку схвально загаласували. Для малих Попеленків це була справжня наука селянської розсудливості. Навіть на обличчі в сухої, мов жердина, Попеленчихи з’явилось щось схоже на цікавість до чоловікової особи.

— Добре, умовляй, — сказав я.

— З очей не спущу Климаря й Варвару, — зрадів «яструбок». — І старшого, Василька, призначу… Він хоч і придуркуватий на вигляд, але дуже кмітливий… Математик!

Василько сором’язливо шморгнув носом. Решта пополенят зашваркотіла. Усе влаштовувалося якнайкраще. Тато й сам уцілів, і кабанця врятував.