Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Я біг вузькою стежкою, боячись запізнитися. Вітер поздував сіль інею, і озимина була чиста, яскраво-зелена. Удалині здіймався рожевуватою шапкою Гаврилів горб. Над селом темнів гребінь димків. Серце в мене аж калатало від бігу та хвилювання.

Я побачив її здалеку і зупинився. Вона поверталася від кринички жива й здорова. Ішла стежкою, опустивши голову, легко несучи коромисло з двома відрами уповні, не схлюпнувши й краплини і ступаючи по стежці, як по канату. Тоненька, у благенькому пальтечку, повбиваних чоботях та чорній хустці. Вона дивилася під ноги, замислившись, та невдовзі відчула чиюсь присутність і підвела очі.

Сонце вже підступило до обрію. Цього ясного дня воно ще до сходу освітило все довкола. На Гавриловій дорозі хвилювалися під вітром плакучі верби. По озимині ходили темні хвилі, вітер пригладжував руна. Мені здалося, що моє життя так ущільнилося, що ввійшло в цей ранок геть усе. Очікування Попеленка, передчуття сутички з бандитами, сусідство Климаря з двома ножами за халявою — усе теперішнє, і все, що було: фронт, міна-«жаба», перший бій — усе несподівано ввійшло в рамки одного ранку, і я стояв, пригнічений тягарем подій та переживань, що ніби злилися, і не мав сили зрушити з місця. Зараз мало вирішитися найважливіше у моєму житті, найголовніше…

Вона зняла з плеча коромисло — рух був гнучкий і дужий — і зупинилася супроти мене. У відрах хлюпала рожевувата вода. Антоніна поправила пасмо русявого волосся, що вибилося з-під чорної хустки. Вона не усміхалася, не відводила очей, просто поправляла волосся. Я зроду не бачив вродливішої дівчини. Я відчував, що й не побачу більше, бо, коли навіть вона стане ще кращою, оця гострота переживань, оця ущільненість часу не повториться.

— Доброго ранку, — промовив я. — Ви по воду ходили?

Вона нічого не відповіла на те безглузде запитання.

Дивилася прямо на мене.

— А я ось вийшов сюди…

Мені було страшно. Якби можна було відкласти цю розмову, я, мабуть, промимрив би що-небудь та й пішов собі. Але сонце збиралося виглянути з-за озимини, наставав клопіткий, тривожний день.

— Я не випадково сюди прийшов… Я завжди…

Е, та що я мимрив? Уже все одно — наважитися, як у холодну воду пірнути, тут важливо тільки від землі відштовхнутися, та й годі.

— Скоро до вас завітає моя бабця… Серафима… Вона прийде сватати вас… Я просив її. Не бійтеся, будь ласка!

Вона глянула мені прямо в очі.

— Ви маєте право відмовитися. Безглуздо так свататися. Але в селі заведено… Я гадав, так краще. Я вас не дам скривдити.

Сонце вже показало обід із-за зеленого небокраю. І враз на мокрій траві, наче на воді, пролягла рожевувата смуга. Загорлали півні мов оглашенні, з Гаврилового горба зірвалася зграйка птахів. Вони із збудженим гамором пронеслись над нами.

— А взагалі, усе де дурниці! — нараз випалив я. — Я тебе покохав. Покохав — та й годі. Прошу, виходь за мене заміж.

Вона покинула своє коромисло з відрами й ступнула вперед, і далі дивлячись мені прямо в очі. Я ніяк не міг визначити, які на колір ті очі; бачив чіткі лінії рота, брови, родимку на скроні, та все намагався вгадати колір її очей, немов це було дуже важливо. Вона підійшла та й припала до мене, мої руки зімкнулися на її спині. Це сталося само собою, так природно, ніби нічого іншого й не могло бути.

Я раптом відчув усю невимовну живу пругкість і ніжність, вуглуватість і тендітність її тіла. Вона мовчки пригорнулася до мене, і хоч була висока на зріст, голова її опинилася під моїм підборіддям, і я відчував крізь вовняну тканину чорної старенької латаної хустки запах її волосся. Воно пахло сухою конюшиною, яку було скошено три чи два дні тому і вона полежала під сонцем, вбираючи лугові пахощі.

Дівчина ніби віддавала себе під мою опіку. Без слів, наївно і відверто. Це була її відповідь. Мені стало солодко і страшно. Я несподівано відчув, що таке — відповідати за іншу людину. Я відчув це всім своїм єством, притиснувши руки до її гострих лопаток і вдихаючи запах волосся. Тепер вона довіку буде моєю долею, я довіку думатиму про неї. І завжди, навіть коли нас роз’єднає відстань, я почуватиму себе так, неначе вона стояла, довірливо пригорнувшись, вручивши мені своє життя…

І в цей пронизливий ранок я збагнув ще одну велику таємницю: навіть коли ти пройшов війну і спізнав близькість смерті, і силу фронтової дружби, і біль поранень, і багато чого іншого, ти не можеш бути мужчиною, аж поки не звідаєш почуття відповідальності за жінку.