Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Попеленко! — сказав я. — Ти пам’ятаєш, коли Штебльонка забили? Ти свою Лебідку давав того дня кому-небудь?

Він наморщив лоба.

— Ти відповідай без галушки в роті. Чітко. Ти про Лебідку все пам’ятаєш! Давав чи ні?

Він зітхнув.

— Не думай збрехати начальникові. Час поки що воєнний. Про трибунал пам’ятаєш?

— Давав я Лебідку, товаришу Капелюх! — вигукнув «яструбок».

— Кому?

— Варварі, товаришу Капелюх. Умовила бісова молодиця. Вона знаєте, як уміє улещувати. Та ви ж знаєте, товаришу Капелюх!

— Коротше!

— Каже, ситцю три метри дам жінці. У Варвари добра вистачає, понавимінювала… А їй негайно треба було сіно з лісу привезти, в той день хмарилося. Авжеж… Ну я й позичив їй Лебідку.

— Ти не бачив, вона сама їздила по сіно чи хтось інший? — запитав я.

— Бачив. Климаря послала… А чого ж, чоловік при здоров’ї. Коли чарку піднесеш — стіг за годину перекидає. А може, вона ще йому щось обіцяла… Товаришу Капелюх, — сказав він майже жалібно, — я розумію, кінь казенний, Але ж ситець… воно, знаєте, жінці, у синій горошок… А в мене ж діти, самі розумієте… Отож і доводиться метикувати.

Він часто закліпав своїми білястими віями.

— Цікаво, а в Штебльонка осталися діти? — запитав я.

— Не знаю… Остались — то й що. З усіма таке нещастя може бути… Хіба ж ото я не розумію?

— Ні, не розумієш.

— Та чого ж?..

— Помовч!

Я не став пояснювати йому, куди й за ким ганяв Климар казенну Лебідку. Ще не настав час для такої розмови.

Усі крапки в історії з Штебльонком було розставлено, все прояснилось… Арештувати колія, відправити скрипучим возом до району? Бандити відіб’ють. Пославши до села Климаря, вони напевно стежать за дорогами.

Допитати самим, вивідати все, що потрібно, про зграю Горілого? Але Климар нічого не скаже. Ждатиме, поки дружки звільнять його. У райцентрі, де в нього пропали б надії на порятунок, він усе виклав би, а в Глухарці йому нічого не загрожує — Горілий рядом, поміч близько. Мовчатиме і ждатиме… Він добре знає, що ми не можемо уподібнюватися поліцаям і вибити з нього потрібні відомості за допомогою приклада чи шомпола… У нас закон, радянський закон, і Климар знає про це.

«Фашисти — ті не панькались, коли потрібно. У них були гарні всі засоби… Можливо, порушення закону й дає користь, — подумав я. — Але тимчасову. А потім що? Люди перестануть тобі вірити. Рано чи пізно такий момент настане. Ти вліпиш Климареві й доможешся від нього того, що тобі потрібно, а завтра люди скажуть — «поліцай». І не сподівайся від них підтримки…»

Був ще один вихід: махнути до Ожина, попросити конвойну групу. Штебльонок міркував так само. Але він подався пішки, тож у нього майже не було шансів проскочити…

— Попеленко! — сказав я. — Завтра я колотиму кабанця. Різатиме Климар.

— Добре діло, — пожвавішав Попеленко. — Я допоможу!

— Тобі доведеться зараз же сідлати Лебідку і їхати до Ожина.

Він скривився, наче його гедзь укусив.

— А ви, товаришу Капелюх?

— Поїхав би, та не можу залишити Климаря.

— Звичайно, — промимрив Попеленко. — Розібрати кабанця треба. Я ж бо розумію…

Він серйозно думав, що я маю намір залишитися в Глухарці заради ковбас. Причина здавалася йому досить вагомою.

— Климар — зв’язковий Горілого, — промовив я. — Я повинен затримати його тут, доки ти приїдеш із підмогою. Зрозумів?

— О-то-то! — простогнав «яструбок». — Отой п’янюга?

— Атож. П’янюга. Отой.

Він скрушно замотав головою.

— А ти що думав, Санька Рябого порішили — то й перемога? — запитав я. — Їдь!

— І не жаль вам мене, товаришу Капелюх?

— Зараз не жаль, — сказав я. — Досить, що ти сам себе жалієш. А на війні жалість дорого обходиться. Хтось інший за неї платить.

— О-то-то!..

— Їдь, — додав я вже лагідніше. — Будь обережний. Можливо, село блоковане.

«Блоковане» — гарне слівце. Його придумали кабінетні полководці біля великої, крупномасштабної карти. Однак Попеленка це слово не заспокоїло. Він міркував не стратегічно, а по-селянському, конкретно.

— Проскочиш, — підбадьорив я «яструбка». — Он морячок пройшов!

— Та навіщо їм морячок? Засідку виказувати?

— І то правда… Лаштуйся, Попеленко.

— Товаришу Капелюх! — став він благати. — Накажіть суворо! Бо ви немов просто балачку затіяли. Я так не можу! Зараз у лісі дуже темно!

Він озирнувся. Позаду затишно світилися запітнілі вікна мазанки.

— Виконуйте наказ, Попеленко, — сказав я. — Інакше — трибунал.

Він полегшено зітхнув.