Андрій Кокотюха - Останній раз

Та втома від постійного напруження брала гору. Усіх не відстріляєш, на місце одного приходить інший. Італійці знають добре — мафія безсмертна. Так заради чого ризикувати життям? Грошей накопичено достатньо, час зав’язувати. І без них є кому вбивати.

Рішення прийняли разом і довго не обговорювали. Ялта — то був останній раз.

— Спиш? — стиха запитав Антон.

— Майже...

— Що там із маклером?

— Усе за планом. Передзвоню у понеділок, вона підшукала варіанти.

— Може, у вівторок? Понеділок — погана прикмета. Краще гроші заберемо. Завтра вихідний, банки все одно зачинені.

Частина зберігалася у спеціально обладнаному сховку, решта — в банках, надійність яких перевірена часом. Хай проценти капають. Рахунки в різних комерційних банках вони відкрили для надійності. Є прикмета — не тримай всі яйця в одному кошику.

— Гаразд, — Віта усміхнулася і цмокнула його в щоку. — На добраніч.

У салоні «мерседеса» сиділо четверо. Троє, і водій також, ховали обличчя під чорними масками. В очах четвертого читалися острах і покірність долі. Він сидів спереду, біля водія. Ззаду до його потилиці було притиснуто ствол «кольта».

— Оно його вікна, — пробелькотів полонений. — На четвертому поверсі.

— Світло пробивається, — зауважив на задньому сидінні старший, котрий командував усією групою. — Чого це йому не спиться в неділю о першій ночі?

Запитання явно було риторичним. Старший простягнув полоненому мобільний телефон.

— Совість твоя, в усякому разі, чиста. Нікого не розбуркаєш. Дзвони. Тільки поводься розумно.

Набираючи номер, полонений збився. Йому вдалося набрати номер лише з третього разу.

— Алло. Я слухаю, — відгукнулася трубка.

Дуло сильніше притиснулося до потилиці полоненого.

— Це я... Сторожук...

— Чую. Котра година, ти знаєш? Що сталося?

— Побалакати треба... Терміново... Зараз... Я тут поряд... Мені погрожували...

— Ти сам?

— Думаю, кому треба твою адресу, без мене дізнаються... Сам я...

Крізь прорізи в масці Сторожук помітив, що губи водія розтягнулися у задоволеній посмішці.

— Ти далеко?

— Два квартали від тебе. Хвилини за три буду.

— Добре, — на тім кінці дроту голосно зітхнули. — Чекаю.

Щойно у трубці почулися короткі гудки, ствол прибрали.

— Бач, як усе просто, — старший говорив із полоненим, як із дитиною. — Тепер почекаємо, скільки треба, і вперед. Скоро ти заробиш свої гроші.

Час тягнувся повільно. П’ять хвилин здалися Сторожуку вічністю. Нарешті старший скомандував:

— Гайда. Погнали!

Всі разом з водієм вийшли з машини, перетнули подвір’я і зупинилися біля потрібного під’їзду. Сторожук натиснув кнопки на щитку домофону.

— Ти? — прошипів динамік.

— Я, я... Свої... — Сторожук натиснув на дверну ручку, котра за кілька секунд піддалася. Троє в масках ковзнули за ним. Двері потрібної квартири виходили просто на майданчик, вони були прочинені, хазяїн стояв у темно-коричневому оксамитовому халаті, з-під якого стирчали голі волохаті ноги. В такому вигляді президента комерційного банку «Партнер» побачити міг не кожен.

Сторожук трохи повагався, не поспішав заходити, хоча господар і пропускав його. Нарешті він зробив крок через поріг і несподівано навалився усім тілом на двері, не даючи їм закритися. Троє в масках миттєво випірнули з мороку сходового майданчика і потіснили хазяїна всередину, погрожуючи револьверами. Коли всі увійшли, Сторожук зачинив двері, після короткого вовтузіння освоїв досить складну систему замків, клацнув ними. На господаря квартири він намагався не дивитися.

Хазяїна обшукали, з кишені халата видобули плаский браунінг старого зразка. Старший покрутив зброю в руці.

— І це стріляє?

— Сунь собі в жопу і спробуй, — порадив господар.

— Дуже смішно, — старший пожбурив браунінг на м’який килим собі під ноги, хвацьким ударом зафутболив його під диван, промовив: — Мало часу для гумору. Починайте, хлопці.

Його підлеглі діяли точно за планом. Уже за хвилину вони виштовхали до залу перелякану молоду жінку, котра плуталася в халатику, вдягаючи його на ходу, і хлопчину, який нічого не розумів зі сну. Йому було років вісім. Старший жестом звелів хазяїнові сісти на диван, жінці й хлопчикові вказали місце біля столу. Дитина притислася до матері, злякано глипаючи на чорні маски.

— Довго базарити не будемо, — старший став так, щоб одночасно бачити всіх. — 3 тобою, Рогоза, хотіли домовитись по-мирному. Ти не послухався. Більше того, найняв миршавих мудаків, але вони таки покалічили двох наших хлопчиків. Коротше, ти догрався.