Андрій Кокотюха - Останній раз

— Багіров задоволений. Зроблено чудово. Треба було завалити й Ґіві...

— За нього не заплачено, — сухо відповів Антон.

Вони розмовляли на задньому сидінні Антонового «БМВ». «Дев’ятку», що її викрали спеціально для поїздки в Крим і на яку для повного маскування поставили не столичні номери, Антон кинув неподалік того місця, де її було викрадено, почепивши справжні номери. Власник машини зрадіє і точно нічого не второпає.

Вони завжди розмовляли в машині. Котові призначали зустріч у центрі, вони сідали у машину, і Антон довго кружляв, перевіряючи, чи не пасуть їх. Спочатку Кіт дратувався, потім звик. Туман таємничості вони напускали добрячий довкола себе. Правда, це збуджувало у замовників неабиякий інтерес, і де ґарантії, що їх одного разу не вистежать через Кота? Отож цього разу Антон зупинив машину в одному з тихих зелених дворів на Русанівці.

— Є тут один тип... — трохи помовчавши, почав Кіт.

— Ні.

— Що «ні»?

— Більше нас такі справи не цікавлять.

— Гм... А які цікавлять?

— Ніякі. Все. Це було востаннє.

— Он як, — протягнув збентежено Кіт. — Це ж чого такі заявочки? Що взагалі сталося?

— Прокол. Витік інформації. Кіпіані знав про нас. Не про нас конкретно, але взагалі знав, що Багіров найняв виконавців тут. І чекав на нас.

— Ну-у, несерйозно все це! Він у принципі мусив чекати на щось подібне, його попереджали...

— Неважливо. Щілинка десь з’явилася. Чекати, поки вона збільшиться, у мене бажання нема. Ми зав’язуємо.

Антон радів, що знайшовся такий офіційний привід. Не треба нічого пояснювати.

— Отакої, еге? — Кіт важко перетравлював несподівану новину. — Мене, значить, кидаєте...

— Ну, ти ж не дівчатко, — посміхнувся Антон. — Не переживай. Без роботи не залишишся.

— Ну і куди думаєте далі? В сільське господарство?

— Женеш пургу, мужик. Подамося куди-небудь до Криму. Тепло, фрукти, море.... Купимо пару будинків. В одному жити будемо, другий — курортникам здавати, — Антон підморгнув. — Приватний пансіон, бачив рекламу по телеку? Ну а хтось надто цікавий носа поткне — прищемимо...

— Ніхто й не сумнівається... Крим, значить...

— Чи ще куди. Це я так, для прикладу. Курортників вистачає, нині народ при грошах. За нас не переживай. Не пропадемо.

Кіт зам’явся.

— Виходить, прощаємося? Чи як?

— Отак і виходить, — Антон вийшов з машини, щоб пересісти за кермо. — Підкину тебе до метро, далі — сам, — він завів мотор. — Поїхали, машинко!

Він не приховував святкового настрою.

— Ну як?

— Нормально.

— Схавав наш Котик?

— Ковтнув, трохи не вдавився. Тепер піде зап’є.

Антон пригорнув Віту і пройшов на кухню. Взяв із холодильника запітнілу пляшку «Боржомі», пожадливо ковтнув просто з горлечка, хух, отепер можна й передихнути...

Вони мешкали у звичайній двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної дев’ятиповерхової панельки на Оболоні. Тут вони відпочивали, телефоном майже не користувалися. Квартиру придбали одразу ж після виконання першого замовлення, згодом придбали другу, однокімнатну, неподалік центру. Там влаштували щось на зразок офісу. Двоє стільців, крісло, стіл, комп’ютер, телефон. Антон був досвідченою людиною. Якщо їх почнуть вистежувати, то вийдуть на цю хату, а не на квартирний телефон. Перестрахуватися не зайве, він добре знав виверти як міліції, так і бандитів. Квартири оформлені на чужі прізвища. А Віта після того, як виписалася з общаги, взагалі ніде не засвітилася із справжніми документами. Так що у своїй квартирі вони почувалися в цілковитій безпеці. Сусіди їх практично не бачили й не чули. Невідомо, що вони думали про господарів, котрі ховалися за масивними подвійними дверима, виготовленими із цільного дуба. Мабуть, вважали їх бізнесменами. Тепер узагалі модно мати подвійні двері.

— Розпарився, тепер холодне хлебчеш, — незадоволено зазначила Віта.

— Дурниці! — Антон зробив іще ковток. — Можу я похворіти хоча б раз? Полежу спокійно, а ти мене полікуєш, — він задоволено пригорнув її.

Віта пирхнула. Справді, смішно, — застуда — два роки тому через її необачність йому прострелили плече. Куля застрягла в тілі, шукати лікаря Антон заборонив, і вона сама робила операцію тут, у квартирі, розпеченою фінкою, знеболююче діяло погано, він кілька разів втрачав свідомість, потім з’ясувалося, що інфекція таки потрапила у рану, і їй знову довелося обробляти її й лити туди спирт. Якимось побитом усе обійшлося.

— Я гадаю, сьогодні у нас маленьке свято? — Антон ковтнув ще води і запхав пляшку до холодильника.