Андрій Кокотюха - Останній раз

— Не зараз, — голос Антона посерйознішав. — Давай про справи.

— О’кей, — Віта діловито відсторонилася, поклала ногу на ногу, спершись руками на лежак. — Живе в «Лівадії», зайняв ціле крило на п’ятому поверсі, праве.

— У нього стільки людей?

— Ні, просто він оплатив усі номери в цьому крилі. З ним прилетіло не менше десятка хлопців, хтось увесь час стовбичить біля чергової на поверсі. Мало не документи перевіряє, справжній КПП, — вона говорила, як рапортувала. — 3 номера виходить рідко, зранку виїздить у справах, повертається години за три-чотири — і до наступного ранку носа з номера не потикає. До машини іде в щільному кільці охорони і дуже швидко. Точно прицілитися неможливо. Зручної позиції практично немає. Їжу носять з ресторану в номер. Дівчаток найняли для обслуги постійних, на весь час. Місця, куди він їздить, теж глухі. Плавати їздить кудись у басейн, знову ж таки закритий. От і підступися.

Антон глибоко вдихнув.

— Цікаво, якщо море таке брудне, як пишуть, то яке тоді хвалене морське повітря?

— Він сюди не повітрям дихати приїхав, а справи робити. Ми теж.

— Ось і я про це. Ідеї є?

— Ідей поки що немає.

— Давай думати. Тут хоч прохолодніше і думається легше.

Обоє закурили. Розмова мала бути довга. Мінімум до ранку.

На балконі п’ятого поверху готелю «Лівадія» стояв чоловік, що про нього йшлося на пляжі. На ньому було шовкове кімоно з величезним червоним драконом на спині. Під шовком вгадувалося могутнє тіло. Сильні волохаті руки міцно стискали балконні бильця. Він стояв і слухав тріскотіння цикад.

То був Реваз Кіпіані, ватажок однієї з найпотужніших кавказьких злочинних груп. Всю його біографію добре знали в столичному управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Там також знали, де в даний момент він перебуває, з якою метою приїхав до Ялти і з ким веде переговори. І ще знали, кому й скільки він платить в уряді та апараті МВС, щоб жити спокійно. Виселити Кіпіані за межі України давно вже стало неможливим. Він офіційно одружився на такій собі Галині Іванченко і прийняв українське громадянство. Тепер його половина, знана раніше як Галка Стольник, одна з найбільш відомих столичних «центрових», залишила клопітну професію і покірно вела господарство в домі чоловіка. Свого вона досягла — усім забезпечена, чоловік, до речі, не так часто бував удома. Справи, бізнес, різні розбірки. Він знав, що його пасуть постійно, а спостерігачі змирилися з тим, що коли Ревазові справді буде треба, він зникне з поля їхнього зору. З цим вони поки що нічого не могли вдіяти.

— Батоно Реваз...

— Ну? — Кіпіані не обернувся на голос.

— Я перевірив. Чутки підтвердилися.

Ґіві Чехідзе підійшов нечутно і став поряд. Реваза ніколи не цікавило, як помічник здобуває та перевіряє інформацію. За це Чехідзе платять, і добре платять. Реваз звик до того, що Ґіві відповідає за свої слова, і якщо він щось твердить, отже, так воно і є.

— Скільки їх, хто вони, на коли призначено операцію?

— Ображаєте мене, батоно Реваз. Я сам хотів би відповісти хоча б на одне із цих питань. Можу лише здогадатися, хто їх найняв...

— Е-е, без тебе знаю! — відмахнувся Кіпіані.

Не йому одному потрібне власне казино в Ялті. Нині він вів переговори і пропонував величезну суму відкупного, котра на сто тисяч обганяла пропозицію основного конкурента, чеченця Багірова. Кіпіані не стояв за ціною. Він навіть обіцяв поступитися частиною своєї київської території, знаючи напевне, що це дільце однозначно окупить себе, якщо він домовиться з місцевими і обійдеться без зайвого кровопролиття. Багіров кілька разів пропонував домовитися, Кіпіані уперся рогом і вирішив не відступати. Переговори йшли нормально, він поки що був задоволений. Правда, з боку Багірова вже надходили реальні погрози.

— Навіть якщо вони тут, це нічого не міняє. Вас їм не дістати, батоно. Зуби зламають.

Кіпіані пошкрябав короткими пальцями волохаті груди.

— Чому ти весь час говориш «вони», дорогий?

— Не думаю, щоб Багіров не поважав вас настільки, аби найняти когось одного. Я все досить ґрунтовно перевірив. Є якась група... Хто вони, скільки їх — ніхто не знає. Працюють на замовлення, самі собі господарі. Якщо їх наймемо ми — будуть працювати на нас. З тим же успіхом — проти нас, — Чехідзе помовчав, потім додав: — Вважаються одними з кращих.

— Людей Багірова в місті немає?

— Поки що ні. Ви ж знаєте, Шар сам не хоче мати справу з цим шакалом. Як тільки ним запахне, нам дадуть знати.