Андрій Кокотюха - Останній раз

— Поки що дивитися нема чого! Крім цих хмарочосів — кінг-конгів, ні греця нема! Країна без фантазії, укмітили? Зате вночі — це пєсня! Усе у вогнях, із рекламою так викобєнюються, куди к чорту! Чого хочеш навалом, не місто, а шоу. Тут у них усе шоу, цукерка в обгортці! І все можна! Окрім голих баб у вітринах і на столах у закусочних трахатися. Серйозно! Хоч на голові стій, хоч рачки ходи, до тебе нікому діла нема! Смайл свій виставляють, хіба що задницю не вилижуть, якщо ти їхній клієнт. А коли ні, то: «Це ваші проблеми, сер!» Поганенького баксюка ніхто не дасть, мудаки! Е-ех, блін, куди, куди преш! Кожна баба за кермо лізе, а їздити не вміють, тьху! А спробуй не пусти! Драйверші хрінові! Красивих баб, до речі, тут грецьма, на вулицях тут такі не ходять, їх хіба ото для реклами у інкубаторах вирощують. Чого іржеш? Правда, є тут нічні клуби, захочете — можна глянути — мама рідна! Все, приїхали, — він несподівано гальмонув біля стовпчика, що позначав платну парківку. Антон і Віта жваво спостерігали, як новий знайомий годує монетками автомат. Льодик перехопив їхні погляди.

— Стоянка так оплачується, глитає, ненажера, — він розвів руками. — Та ви ще самі побачите. О’кей, пішли до апартаментів.

Номер для них був замовлений, Льодик швидко влагодив формальності. Поки вони піднімалися у безшумному ліфті на десятий поверх тридцятиповерхової готельної споруди, Льодик пояснив, що знаходяться вони в центрі Нью-Йорка, в Манхеттені, що номер тут коштує пристойну суму, але зручність у тому, що практично через квартал — офіс компанії «Хронос Лімітед». І взагалі, номер оплачений за три тижні наперед, а тут так — довше живеш — менше платиш.

Стандартний номер. Спальня, хол, ванна кімната.

— Я думав, тільки у нас санвузли сумісні, — коментував Антон, обстежуючи апартаменти.

— У них це норма. Та є й такі, де на кожного члена родини — індивідуальний унітаз. Буржуї хрінові! — Льодик бухнувся в крісло.

— Кондиціонер — кайф! Спекота така, що усе плавиться всередині, — він заглянув у холодильник, витяг банку пива. — О’кей, хто хоче? Ну, давайте до справи. А то вам спати треба мінімум добу, поки з часом звикнетеся. Дев’ять годин різниці, це тобі не абищо.

— Я душ прийму, — заявила Віта і зачинилася у ванній.

— Балакати можеш зі мною, — Антон умостився у кріслі поруч, між ними був тепер скляний журнальний столик.

— Хай так, раз ви одна команда, — Льодик видобув із папки, котру захопив з машини, конверт, з конверта висипав на стіл кілька фотографій. — Це клієнт. Грек власною персоною. Фас, профіль, в окулярах. Жив раніше в Брукліні, а як зажирів — перебрався сюди, до фірми ближче. Після замаху на квартирі не живе, номер зняв у готелі, тут недалеко. Дружина з ним мешкає, ось портретик, знадобиться. Звуть Клаудіа, Клавка по-нашому. Вона у нього у фірмі юристом прилаштувалася. Сімейний підряд, мать їх...

— Чого ти собачишся? Хай хоч онуків туди влаштовують!

— Та дістали вони мене, і хлопців усіх теж! Малахову грек поперек горлянки, а ми тут потом стікай! Наче інших справ нема... О’кей, погнали далі. Донька, Лідія. У Каліфорнії у неї бутік у Голлівуді, себто маленький магазинчик одягу. Фотка давня, тільки не думаю, щоб вона знадобилася. Грека і його жінку охороняють хлопці з приватної фірми «Гордон енд Браун», контора солідна. Купив три однаковісіньких «кедді», всі із тонованим склом, усі одночасно з гаража виїжджають, якщо грекові у справах треба. У якому він — ні хріна не розбереш. Усі телефонні дзвінки контролюються, невідомі абоненти відразу фіксуються, у нього дозвіл на це є, теж зв’язки допомогли. Так що вийти напряму і не засвітитися важкувато. Про всяк випадок, — Льодик перевернув фото Селіді в окулярах, — тут телефони: квартирний, офісу, оце — номер факса, раптом знадобиться. Підкреслено — мої координати, якщо терміново знадоблюсь, а на місці мене не буде — знайдуть, там стабільно хтось чергує, хлопці попереджені, в межах розумного, звісно, мене будуть шукати, а хто й для чого — їм до фені. Тепер далі, — на столик лягла пачка банкнот. — Це на гамбургери. Ще треба буде — свиснеш. У гонорар це не входить, це добові, так би мовити. Машину візьмете мою, вона чиста, все одно сьогодні-завтра спати будете, за цей час оформимо посвідчення, фотку приліпити — раз плюнути. Що іще? Стволи потрібні?

— Залиш, якщо прихопив.

Поряд із банкнотами лягла «берета».

— Годиться?

Антон перевірив, переконався, що зброя заряджена, в чудовому стані.

— Теж не засвічена?