Андрій Кокотюха - Останній раз

Видаючи Антонові паспорти й квитки, Малахов підморгнув:

— Щасливої весільної подорожі, братан!

Антон знизав плечима. Паспорти все одно одноразові, а штампи нічого не регламентують. Зроблять справу — і документи у вогонь. Та Віта несподівано поставилася до цього серйозно. Антон усміхнувся. Ех, жінки! Їм треба обов’язково захомутати мужика. Жінки — власниці по натурі, їх не переробиш. Він сказав про це Віті, вона обняла його за талію і, дивлячись у вічі, мовила тихо: «А я хочу весілля. Це красиво, особливо коли в кіно. Так чоловік і жінка всьому світові оголошують, що кохають одне одного. Пам’ятаєш, як у „Природжених вбивцях“?»

Того вечора вона наділа білу сукню. Антон не знав, що вона така гарна у довгому, звик більше бачити її в джинсах або міні. Він запропонував покататися, але вона сказала, що вони можуть обійтися сьогодні без машини. Тоді він одягнув костюм, вони випили шампанського і довго танцювали під Джо Дассена. Дивно, але того вечора вони майже не розмовляли. Віта чомусь обмовилася, що такого вечора в їхньому житті більше не буде. Дивачка! Антон віджартувався: «Не знаю, як вечора, а ночі — точно. Шлюбна — один раз у житті». Він хвацько, як і належить молодому, легко підхопив її на руки і поніс у спальню. Як у кіно...

Митницю проминули без проблем. Коли злетіли, Антон признався, що ніколи до цього літаком не літав. Вертольотом — так, а літаком уперше. Він з таким захватом і такою жвавою зацікавленістю стежив за бортпровідником, який показував, як користуватися рятувальним жилетом, що Віта не змогла стримати сміх :«Ти що, тонути збираєшся?» Над океаном вони заснули. Київ від Нью-Йорка відділяли дев’ять годин льоту.

Собака обнюхав сумки і байдуже повів поліцейського, що тримав повідок, далі.

— Він правда наркоту винюхує? — Віта із повагою провела пса поглядом.

— У нас теж такі є. Їх спеціально тренують. Потім розповім.

Антон підхопив сумку, і вони рушили до виходу. Як і було обіцяно, їх зустрічали. Навіть якби хлопець не тримав аркуш паперу із виведеними ім’ям та прізвищем, що ними в цей момент користувався Антон, його легко можна було помітити серед усіх зустрічаючих. Колишній «совок» не зіллється із натовпом американців, навіть через десятки років його, мабуть, можна буде безпомильно виділити в натовпі.

— Хелло! — хлопець помахав рукою і згорнув аркуш паперу у трубочку.

Чоловіки потисли один одному руки. Рука хлопця була неприємно волога від поту, але тиснув той добряче. Віті новий знайомий лише кивнув.

— Я — Леонід. Можна Льодик. Як долетіли?

— Нормально, — Антон зображував незворушність, місцевих шестірок одразу треба тримати на відстані. — Нам сказали, що справу маємо лише з тобою. Більше ніхто бачити нас і спілкуватися з нами не повинен.

— Оф коз! Хто інґліш знає? — з обличчя Льодика не сходила дурнувата посмішка.

— Не пропадемо, — відповіла англійською Віта. — Так і будемо тут стояти?

— Карету подано, їхати можна! — Льодик театральним жестом пропустив їх поперед себе, але Антон кивком голови звелів йому йти попереду.

На стоянці чекав червоний «шевроле». Антон закинув сумку в багажник, вони вмостилися на задньому сидінні, Льодик завів мотор, увімкнув радіо, і під акомпанемент репу машина рушила з місця.

Антон і Віта прилипли до вікон. Спочатку нічого, крім траси і написів англійською, не було, але потім вони проминули тунель і побачили якогось латиноса із коробочкою для збирання пожертвувань. Місто виросло майже одразу немов з-під землі. Однотипні і величні своєю могутністю хмарочоси, здавалося, були поряд, простягни лиш руку. Точнісінько як у кіно або на кольорових журнальних фото. Та вони зникли так само, як і з’явилися, машина виїхала на вулицю, упродовж якої обабіч тягнулися в якусь океанічну безконечність три-чотириповерхові цегляні споруди, невловимо нагадуючи Антонові старий Поділ. Будинки були схожі один на один і разом з тим — різні, на відміну від сірої одноманітності панельних блочників спальних районів. Антон не міг поясниш собі, чим різняться тутешні будинки, і дивився, як повз проходять байдужі громадяни Сполучених Штатів, аборигени Нью-Йорка. Абияк причесана білявка на роликових ковзанах, за плечима — зелений рюкзачок. Опасиста негритянка у тісних джинсах, кросівках та футболці навипуск іде перевальцем, мов одеський докер після випитого пива. Акуратно підстрижений блондин у білій сорочці з коротким рукавом, при краватці і в окулярах, котрі дуже пасували цій клеркоподібній істоті, золота оправа блищить на сонці. Мужчина в ковбойських чоботях і ковбойському капелюсі. Товстогубий патлатий негр із навушниками на голові і плеєром на шиї, підстрибує в такт музиці. Життєрадісний кореєць, голова стирчить за яткою з фруктами. Поголена наголо дівиця, губи наквецяні чорною помадою, довгі нігті — навіть із машини видно! — чорним лаком. А Льодик устигав стежити за дорогою, крутити головою і теревенити: