Андрій Кокотюха - Останній раз

Селіді заплющив очі, сперся ліктями об стіл, сховав обличчя в долоні. Невже знову починається? Лідія говорила про акцент. Свій свого впізнає й по акценту. Невже знову, невже ця сволота не заспокоїлася?

Це почалося рік тому. Він відмовився надати рідній, до болю знайомій і до бісової мами остогидлій совковій мафії свої послуги. Вони ходили довкола, підступалися з різних боків, вмовляли, погрожували, знову вмовляли, пропонували долю, обіцяли миттєве подвоєння, якщо не потроєння капіталу, і Селіді вірив, що так і буде, бо сам здогадувався, хоча парламентери й натякали: наркотики, зброя, афери із банківськими рахунками, спекуляції на нерухомості. Все це дає безпомильний прибуток, якщо нахабні бандити командно зіграні і грамотні фінансисти. Селіді знав і те, що їм усім потрібна легалізація тут, у Америці, себто фірма, яка допоможе відмити гроші, рахунки в банках, потім вони захочуть увійти до складу акціонерів, посадити за його столи своїх людей... Потім умовляння припинилися, почалися погрози. Раптом усе несподівано затихло, щоб через два спокійних місяці усе обернулося кошмаром. Його машина вибухнула, силою вибуху було пошкоджено інші автомобілі, що стояли в цей час у підземному гаражі-парку. Від шофера Ніла практично нічого не лишилося. Селіді пощастило: він виходив із поважними гостями, партнерами, вони їхали разом вечеряти, і він зателефонував у машину й попросив водія підігнати машину до центрального входу, хоча зазвичай вона чекала на нього в гаражі. Він пам’ятає, як зомліла дружина, як забилася в істериці секретарка, пам’ятає переляк на обличчях партнерів. Поліція, само собою, зайшла в глухий кут зі своїм розслідуванням, а преса отримала зайвий привід погаласувати про довгі щупальця «російської мафії». Одна газетка особливо постаралася, видавши версію, що «російська мафія» просто зводить рахунки між собою. Селіді подав на газету до суду. Його звинуватили у причетності до мафії, вони відповідатимуть за наклеп! Процес вдалося виграти. З того часу минуло дев’ять місяців. Усе начебто було спокійно. А тепер вони вийшли на доньку. Невже знову?

Загув селектор.

— Прийшов містер Ґордон.

Селіді поглянув на годинник. Оперативно, лише сорок хвилин минуло.

Ґордон зайшов, не чекаючи дозволу. Він не просто працював на Селіді — вони були друзями, незважаючи на сімнадцятирічну різницю у віці. Фірмі «Ґордон енд Браун» було вісім років, вона не мала широкого розголосу, та й не особливо прагнула реклами. Клієнти були постійні, рекомендували своїм знайомим, теж солідним і перспективним, фірма впевнено стояла на ногах. Охорона офісів та приватних осіб, супроводження важливих вантажів, перевірка надійності кандидата в партнери, розслідування випадків економічного шпигунства і навіть розшук зниклих безвісти — спеціалісти з «Ґордон енд Браун» робили свою роботу професійно. Звіт про роботу лише клієнтові, з поліцією стосунки на рівні ввічливого співбесідника, у випадку інцидентів, що ставлять під удар особисті інтереси клієнтів, вони полагоджували з владою всі ці справи, доводячи свій вплив, і коли, ковтаючи язики, здавали позиції. Колись Леслі Ґордон теж був лейтенантом нью-йоркської поліції, боровся з наркотиками, та наркобізнесмени виявилися сильнішими, Ґордону довелося йти у відставку, вибору не було, ситуація ось-ось могла обернутися для нього дисциплінарною комісією, він просто випередив події. Майкл Браун тоді ще тільки створив власну фірму, юристові-теоретику потрібні були професіонали. За три роки вони стали рівноправними партнерами. А ще через рік Ґордон особисто розкрив аферу з торгівлею нерухомістю, куди втягнули «Хронос Лімітед», і особисто Олександр Селіді після цілого ряду тонких, але вивірених махінацій опинився під загрозою суду. Для Леслі Ґордона ця справа стала не просто роботою, за яку платили гроші. Його, дорослого цинічного чоловіка, буквально зачудувала енергія Селіді, його вміння холоднокровно витримувати удари і, що головне, бити у відповідь точно і вчасно. Може, саме таким Ґордон хотів би бачити свого батька, котрого не бачив ніколи, а від матері знав лише, що він — красень-блондин із сліпучою усмішкою, з яким вона разом навчалася в коледжі...

— Я переселюся до вас у офіс, містере Селіді! В таку спеку жити можна хіба що тут, — Ґордон хотів ще щось додати, але вираз обличчя господаря кабінету змусив його змінити тон: — Проблеми?

— Не знаю. Думаю, що так. Хтось відкопав номер телефону моєї доньки в Каліфорнії, хтось сторонній подзвонив і сказав, що у мене тут знову починаються неприємності, — Селіді говорив рубаними фразами, намагаючись повідомляти лише факти, без жодних емоцій та коментарів, які б відволікли професіонала. — Вона думає, що це мої старі знайомі, земляки, так би мовити, співвітчизники. Лідії порадили якомога швидше летіти до Нью-Йорка, до мене. Наголосили, що з метою моєї ж безпеки. Для чого це їм, не знаю. Думаю, стане ясно, коли вона буде тут. Номер рейсу вона повідомить, а у мене прохання — зустріньте її в аеропорту, Леслі. Не думаю, щоб їй саме зараз щось могло загрожувати, просто мені так буде спокійніше. Щодо гонорару...