Олексій Волков - Емісар

Обережно повернувши голову, я глянув на Інгу. Вона притислася до підлоги і дивилася на мене. Просто мовчки дивилася.

— Не бійся, — прошепотів я губами.

Вона зрозуміла і лише ствердно кивнула.

— У вас поранений, — вказав на Стенлі фебеерівець. — Дозвольте забрати його для надання медичної допомоги.

— Ні, — заперечив Марк. — Облиште цю людину. Проте можете прислати сюди медичного працівника, але залишиться він тут і піде потім зі мною.

— Сумніваюся, що він зможе йти, — промовив фебеерівець.

— Поїде, полетить, — спокійно сказав Марк, закриваючи це питання. — Тепер ще одне. Якщо ви приймаєте мої вимоги, прошу вас офіційно, як представника влади, звернутися до усіх присутніх у залах. Бачите, я не прошу вас прибрати снайперів з навколишніх будинків, бо ви добре розумієте, що моя загибель вам не на руку. Люди, які поруч, можливо, охоронці, які причаїлися на поверхах, ще не впевнені у цьому. Зверніться офіційно до них.

— Можливо, краще взагалі вивести їх звідси? — запропонував фебеерівець. — Погодьтеся, вони вже не грають ніякої ролі.

— Зараз так, але з інших міркувань про це не може йти мови. Прошу вас.

Усе йшло чітко. Навіть коли знімається кіно, не обійтися без дублів, а тут…

— Увага! Я представник ФБР Брайан О’Лірі. Прошу усіх, хто у приміщенні банку, слухати мене. Ця людина, з якою я від імені уряду Сполучених Штатів веду переговори, зараз контролює ситуацію у банку, де ми перебуваємо. Я прошу всіх поводитися спокійно, залишатися на своїх місцях і виконувати його вимоги. Це наказ уряду. За дві години усі присутні будуть вільні, я це гарантую.

— Прошу вас іти, — промовив Марк.

Тепер я мав починати нові переговори, але так і не наважився, згадавши про Стенлі. Очевидно, варто було зачекати. І дійсно, майже одразу у приміщенні з’явилися чоловік і жінка у спецодязі медиків. Стенлі вкололи щось, перевернули на спину і забинтували руку, а потім наклали пов’язку і десь на тулубі. Видно було погано, адже я лежав. Поранений стогнав. Медики пішли, але я знову не встиг. Марк наказав журналістській братії по одному підходити до нього і складати окремо камери та касети з плівками. Зважаючи на літню спеку, усі представники преси були у легкому одязі. Та попри це, він обшукав кожного, поки інші лежали, розкинувши руки. До купи пішли навіть їхні мобільні телефони.

Далі Марк попросив присутніх не лякатися, і з відстані майже десяти кроків з відібраного у Стенлі пістолета, практично не цілячись, продірявив обидві відеокамери, які контролювали цю частину зали. Потім наказав представнику банку негайно принести з приміщення охорони усі відеокасети, які були зараз у записувальній апаратурі.

Він знав, що робить. Знав навіть скільки касет одночасно має бути у відеомагнітофонах служби охорони банку. Марк уміло та свідомо страхувався, щоб не залишилося бодай якоїсь інформації про те, що він тут робив. І це значною мірою було на руку і нам.

А час ішов і я нервував уже з іншого приводу. Мені потрібно було якось втрутитися в ситуацію і поговорити з ним, який вдавав із себе незнайому людину. Принаймні оте «хей, ю!» свідчило про це. Кому воно призначалося? Усім навколишнім, щоб не запідозрили, що ми знайомі? Чи мені, щоб не розраховував на особливе ставлення з його боку?

Далі просто посеред зали запалало вогнище. Марк забаг відключення пожежної сигналізації і плівки разом з камерами та телефонами вже горіли, облиті якоюсь гидотою. А перед ним стояв блок, без якого був неможливий подальший відеозапис узагалі у приміщеннях усього банку. Час спливав. Коли це все горіло, уздрівши, що обличчя Марка повернуте у наш бік, я підніс руку, вимагаючи уваги до себе, але він заперечливо похитав головою і жестом наказав опустити її.

Коли згоріли плівки, у залі знову з’явився Брайан О’Лірі.

— Як ситуація у Нью-Йорку? — запитав його Марк. — Ваші плани не змінилися?

— Ні, будемо з вами співпрацювати, — запевнив його той. — Ми вже готові надати вам машину і літак, не чекаючи двох годин.

У мені все завмерло. Я зрозумів, що не встигну визначити нашу долю наперед і вона визначатиметься за ходом подій просто зараз, уже. Та видно, і це питання також мало вирішуватися лише за його планом.

— Не варто, — натягнуто посміхнувся Марк. — Я вдячний за ваші намагання співпрацювати, але нехай все буде як заплановано. Тим паче, є ще одне питання, яке маємо обговорити.

— Фінансове? — нагадав О’Лірі.

— Саме так. Частину грошей, яку я хочу взяти з приватного рахунку, що не належить вашій державі, я не вважаю фінансовими вимогами. Тут, поруч зі мною людина, котра має законне право на ці гроші, і право це доведене відповідними документами, які також тут. А мої розрахунки з цією людиною — це вже наша приватна справа. Тому, гадаю, ви не вважатиме мене людиною, котра вчинила теракт заради грошей.