Олексій Волков - Емісар

Пастка заклацнулася. Надії на щасливе закінчення розтанули остаточно. Я не міг собі пояснити, що сталося, але чітко розумів, що от тепер уже нам нічого не світить. У цій країні терористів знищують. І навіть якщо нас не знищать разом з оцим, чий голос і постава скидалися на Марків, то вийти звідси нам не вдасться.

— Хей ю!

Це адресувалося мені.

— Гей, ти! Підведися і без різких рухів принеси сюди! — він указав на пістолет, з якого збирався стріляти Стенлі і який валявся зараз між журналістами, котрі боялися на нього навіть дивитися.

Я підвівся, повільно наблизився, підчепив його мізинцем за скобу і так само повільно приніс. Чуже обличчя дивилося на мене, і тільки глянувши на нього уважно і зблизька, я зрозумів, що це також маска або дуже вдало накладений грим. Одразу ж мені довелося повернутися до пораненого Стенлі і витягти з його кобури другий пістолет, до якого він так і не встиг дістатися.

— Сюди, — автомат указав дулом і я поклав зброю на стіл.

Голос був стовідсотково його. І звертався до мене Марк як до незнайомого. Напевна, він знав, що робить. Або вважав, що знає. Уявилося, що зараз відбувається на вулиці. Напевно, там кого тільки немає. ФБР я бачив на власні очі. Може й ЦРУ або ще хто, спецпідрозділи… А ззовні ще й потрійний кордон поліції. На що він розраховує?

— На місце!

Очі Марка зустрілися з моїми і це здалося мені більшим за слова. «А на що я розраховував на набережній? Правда, ще я розраховував, що ви тупо робитимете те, що наказують. Більшого від вас не вимагалося». Саме це, мені здалося, промовив його погляд, і я влігся знову поруч з Інгою.

Марк підняв одну з працівниць банку і відпустив. Вона мала повідомити поліцію, що йому потрібен для переговорів представник ФБР.

Він увійшов за якихось п’ять хвилин. Чоловік середніх років у костюмі, тримаючи руки перед собою долонями до нас. Марк зупинив його кроків за десять від себе і промовив:

— Терміново зв’яжіться з вашим центральним керівництвом і повідомте, що я той, хто безпосередньо контролює події у Нью-Йорку. І якщо ваше керівництво хоче розраховувати на співпрацю, йому слід негайно виконати мої вимоги.

Очевидно, про якісь невідомі мені події у Нью-Йорку цей фебеерівець уже знав, тому одразу запитав:

— Які ваші вимоги?

— Машину з ескортом до виходу і літак на найближчому аеродромі — заправлений, без пілота. Даю вам дві години. Не для того, щоб забезпечити машину і літак. Цей час вам на те, аби переконатися у безуспішності ваших дій у Нью-Йорку без моєї допомоги. Це щоб ви зрозуміли, що моє життя і безпека у ваших інтересах. Обіцяю не завдавати шкоди нікому із заручників у разі їхньої розумної поведінки. Чекаю вас за десять хвилин тут.

Тиша стояла у залі, повній людей, яка одночасно здавалася порожньою. Відлуння відбивалося по стінах, коли хтось дозволяв собі кахикнути. Усе знову застигло в напруженому та довгому чеканні.

Це був Марк, тому вже у ті перші хвилини, влаштувавшись на підлозі поруч з Інгою, я знав, як він діятиме. Піде напролом. Упевнений у власній правоті й силах. От тільки не тою була ситуація. Надто загруз він, щоб дозволяти собі діяти за методом термінатора. Ставало дедалі важче від усвідомлення, що він потягне за собою і нас.

Фебеерівець з’явився за п’ять хвилин. Той самий.

— Ваші умови прийнято, — сказав він. — Але у разі їх виконання, які гарантії, що ви дотримаєте обіцянок?

— З мого боку жодних, — відповів Марк. — Проте є гарантії з боку здорового глузду. Якби я дійсно бажав здійснити нью-йоркську справу з найбільшим ефектом, то мав би усе зробити без попередження. Погодьтеся, за ці дві години ви зможете застрахуватися від найжахливіших наслідків. Якби мені потрібна була смерть невинних людей, я б не влаштовував цього спектаклю. Мені ж хочеться лише одного — піти звідси живим і загубитися. У мене, як ви бачите, практично немає фінансових вимог. Я кажу «практично», тому що деякі фінансові питання ми ще обговоримо під час вашої наступної появи тут, але грошей від вашого уряду я не вимагатиму. Це не терористичний акт, я лише маю захистити своє життя, бо ви не залишили мені іншого виходу.

Я зрозумів. Марк влаштував щось у Нью-Йорку для того, щоб диктувати свої умови тепер. Щось настільки жахливе, що умови його приймали одразу. Щось таке, проти чого неможливо діяти. Він здатний на це. Напевно, знову я надто рано його поховав і, слухаючи фебеерівця, дедалі більше переконувався, що шанси вибратися звідси у цього супермена реальні. Але була ще одна обставина. Разом з Марком я «поховав» і нас. І те, що Марк зараз рвоне звідси напролом, ще не означало, що шанс вибратися з’явиться і в нас. Щойно піде цей парламентар, я мав почати власні переговори з Марком. Інакшого виходу у нас з Інгою не було. Але які аргументи у цих переговорах я міг надати? Враховуючи ситуацію у Нью-Йорку і наявність на ньому такої кількості вибухівки, Марк, безперечно, міг скористатися заповітним рахунком і без мене. Очевидно, це й було метою «рятівника цивілізації». Хіба пообіцяти йому ковтати оту сироватку і трахатися з ким накажуть. Це був чорний гумор, який не сприяв підняттю духа. Але чомусь воно прийшло на думку. Чомусь Марк дорожив нами, принаймні до цього часу. І я згадав про флешку у кишені. Те, що залишилося від схову Стенлі. Чи може вона допомогти нам? І якщо так, то як її використати?