Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)

……………………………….

– Красная виграйоть, чорная програйоть…

……………………………….

Загуло, загуло, загуло… Знову загуло…

І тріщить, і рветься теноральний бас-профундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершею збоку намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:

Гуде ярмарок…

Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, крутиться карусель…

А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:

І під пісню ту хрипучо-сипучу й парубки, і дівчата, і діти радість собі «накручують»…

– За п’ятака! Тільки п’ятак!

Ярмарок…

……………………………….

Чого так трагічно-безнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увій деш у волячо-коров’ячо-овечу половину, так саме тобі:

– М-му-у-у! Ве-е-е! Ме-е-е!

Отак стоїть-стоїть половий чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді:

– М-м-му-у-у!

– Ве-е-е!

– Ме-е-е!

Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходить?.. Чи, може, ще що?

А вівці?

Таке мале, а як «мекне», так ніби в його всередині радіо сидить… Та рвучко якось, пронизливо:

– М-ме-е-е!

Як вистрілить…

Саме одне слово: «Ме-е-е».

І яких тільки їх тут і немає?

І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, і круторогі, і безрогі…

І бугай, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята…

І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички…

Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля…

І хазяїна не видно… «Соло» – корова…

Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову:

– А ця скільки просить?

Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз, так кудись на поле або на Псьол кидає:

– П’ятдесят!

А які воли тут є?!

Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань!

Стоїть біля воза, ремиґає і думає свою волячу думку…

Про що він думає, отой сірий, з отакезними рогами?

А думає про щось!

Може, й він теж бачив десь в Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: «Та оце вже я скоро й непотрібний зовсім буду?»

І ображений:

– Му-у-у!

Думає сірий віл сіру думку волячу.

Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна:

– А що за цих пару індиків?

– Та просю триста!

– Триста, кажеш?

– Триста, кажу!

– Довго рахувати треба!

– Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати…

І починається…

Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом…

– Триста, кажеш?

– Та те ж, що чуєш…

– Ану, проведи!

– Можна й провести…

Одв’язують сірого од воза:

– Гей!

– Тихо-тихо веди! Не гони!

– Та хоч не дивись… Ідуть, як часи…

– Такими «часами» моя баба до могили йшла!

– Побалакай…

– А скільки, як ділом?

– Та й кажу ж ділом!

– Ні, ти кажи ділом!

– Кажу ж: триста!

– А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?

– Походи десь іще!

– І походю!

– І походи!

– Та ти не одвертайсь! Гроші даю!

– Та не черепки ж!

– Добрі гроші даю! Ти не думай!

– Я і не думаю!

– Та скільки ж? Двісті береш?

– Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!

– Та що ти «двісті вісімдесят»?.. Молись Богу!

– Помолимось.

– Двісті береш? (Лясь!)

– Двісті вісімдесят! (Лясь!)

– Береш, кажу, двісті? (Лясь!)

– Та ти ділом давай! (Лясь!)

– Та ти ділом і проси! (Лясь!)

– Та ти подивись на воли! Карасі – не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, – як сестра рідна! Дитини не займе, а ти «двісті»?!

І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї…

Ходять кругом нього, дивляться на нього…

– Молись Богу! Двісті двадцять! (Лясь!)

– Менш як сімдесят п’ять не буде! (Лясь!)

– Не буде? (Лясь!)

– Не буде! (Лясь!)

– Хай стоять!..

– Хай стоять!..

І пішов од сірого невідомий… Пішов, з-за четвертого чи п’ятого воза кричить:

– Береш двісті двадцять?

– Ні, не беру!