Сергей Александров-Снегирь - Хай живе і процвітає Росія з Україною! Росіяни з українцями неподільні!

Чому, поки ми тримаємо свої війська там «братська країна»?..

За тих, хто там! Хлопці, не стріляйте в своїх!

Я, як людина, що має російське і українське коріння, несу відповідь за те, що діється на моїй Україні!!! І я плачу!

«Оженівся дурний, та взяв біснувату…

Та не знали, що робити-підпалили хату…» – українське прислів'я.

Хай живе та квітне Україна! Росіянин з українцем неподільні!

У 2001 році з нами на пляжі в Криму весь день купалися туристи із Західної України (судячи з номерів автомобілів – Івано-Франківськ).Одна жінка і дитина відрізнялися особливо білою шкірою, зовсім не зворушеною засмагою. Проте вони перебували на пляжі протягом усього дня. Ближче до обіду я, по докторській доброті, підійшов до них і говорю на суржику:

– Шановна пані! Вибачте мене! Але вам і дитині потрібно вже ховатися в тінь!

Так як шкіра у вас і дитини вже рожева… Інакше до вечора будуть проблеми: все покриєтеся бульбашками! Будь ласка!

Пожалійте немовляти!

Жінка пирхнула як кінь, показавши повну відсутність інтелекту. Потім вона харкнула в мою сторону і заявила:

– Я вашу кляту москальску мову не розумію!

Всі дні, що залишилися ми їх більше не бачили… Напевно, вони лікувалися всією сім'єю від сонячних опіків… В принципі, покарання для неї справедливе. Але дитину шкода!

На роботі на швидкій допомозі в Москві пізно вночі мене викликали до полковника російської армії. Він виявився уродженцем Східної України, з Донбасу. Я купірував йому напад миготливої аритмії, запобіг інфаркт. Поки я з ним якшался, його паночка-Жінка все коментувала мої дії і поведінку чоловіка, як стурбована… Вона мені цілком сповідалася. За рахунок чоловіка паночка все життя не працювала ніде жодного дня!

Живучи в трикімнатній квартирі, в центрі Москви вона залишалася ще незадоволеною всім!

Ця паночка-полковничиха стала ділитися зі мною враженнями і спогадами. Як вони жили в дитинстві на Волині (Західна Україна) в хатах із земляною підлогою, разом з худобою, топили хати коров'ячим і козячим послідом, харчувалися Лободою. Вона згадувала як їх розстрілювали фашисти… Під моїм гіпнозом полковничиха розговорилася і тепер злобно косилася на свого чоловіка, що приносить їй занепокоєння. Вона тикала в нього пальцем і сердито бубоніла: – Не треба нас дурити! Шкірний по-своєму з розуму сходити!

Ось ми їх, східних, ненавидимо люто! Бо, дюже злі! Як вовки! Поганці!

Я запитав її:

– Як це? Я вас не розумію! – Та я сама звидкеля? – з Західної України родом, а він-зі Східної! – відповіла його жінка. – Він теж українець! – продовжувала жінка.– Але ми їх, східних, ненавидимо! – А за що? – запитав я. – Тю! А ви не знаєте? Та тому, шо у них у мові дюже багато москальських слів! – відповіла паночка.