Лесь Подерв'янський: Оповідання, сценарії

Колодец. Совершенно классическое место (то же, что и в начале фильма). Девушка-утка набирает воду. Мимо галопом конь несёт Михайлика. Заметив девушку, всадник притормаживает коня и, гарцуя, подъезжает поближе. Всё, как на картине художника Пимоненко, — сладко и неправдоподобно.

Михайлик:Чорнобрива, а що, напоїш коня?

Дівчина:Ач, який швидкий!

Михайлик:А чом би й ні? Ти чия?

Дівчина:А от, скоштуєш київ від батька, тоді побачиш.

Михайлик:Хотів би я побачить того, хто буде мене годувать киями.

Дівчина:Пусти, кому кажу!

Всё это говорится, как на надоевшей репетиции, — все роли уже давно выучены наизусть. Жесты скупы и стилизованы, как в корейской опере. Внезапно мимо наших героев с гиканьем, свистом и стрельбой проносятся всадники. Непонятно — кто, сколько и зачем. Выстрелом с Михайлика сбивают шапку. Михайлик молниеносно спрыгивает с коня и, прикрываясь ним, стреляет из пистолей. Чей-то конь скачет галопом, но уже без всадника. Чей-то труп валится в огород, только лишь подсолнухи колышутся и торчат из-за тына жёлтые сапоги.

Михайлик:(начебто нічого не сталося) А як сьогодні прийду в садок до тебе?

Дівчина:А чого тобі туди ходить? Гарбузів не бачив?

Михайлик уже на коне. С побеждающей уверенностью смотрит сверху на девушку. Заискивать — не в его характере.

Михайлик:А ось і побачимо, які в тебе гарбузи!

Свистнул, конь на дыбы взвился, удар нагайкой, — и пропал в столбе пыли, издавая дикие запорожские крики.

Левада во владениях пана Бардецкого. На турецких коврах в позах казака Мамая из известной картины и со всей полагающейся атрибутикой (конь, седло, ружьё и т. д.) сидят: отец Михайлика (Киндрат Омельянович) и пан Бардецкий. Они любуются лошадьми, которые прогуливают перед ними молодые хлопцы, треплют за ушами породистых собак, выпивают и закусывают. На лицах пирующих — неимоверный кайф.

Пан Бардецький:Дивуюся вам, пане полковнику, мати такі ліси і поля і не тримати собак. А хочете, я вам продам своїх?

Полковник:Краще ви, пане, купіть у мене кабанів. Таких гарних ви ніде не купите. А які розумні! Коли я п’яний додому йду, то вони вже про то за кілометр знають.

Пан Бардецький:На яку холєру, пане, мені їх розум? Хіба дурного кабана та вже й не можна їсти?

Полковник:З іншого боку, пане, розумні кабани — то біда. Бо вони як люди. Я, коли їх колють, навіть не дивлюся. А піду собі в садок, щоб і не чути.

Полковник всматривается вдаль.

Полковник:Ану, пане, у вас очі молодші, то подивіться, кого там чорти несуть?

Пан Бардецький:Якісь там хлопці… Хіба що не наші, пане полковнику.

На ближайшем холме возникает нечто вроде орды. Через мгновение с гиканьем, свистом и стрельбой орда исчезает. С горы, прямо под ноги полковнику, катится какой-то свёрток. По ходу движения тряпица разматывается, и перед удивлёнными взорами собеседников предстаёт голова в мусульманской чалме, с приятно оскаленными зубами.

Полковник:Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото, іще когось чорт несе!

Прямо на кайфующих приятелей галопом несётся Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.

Михайлик:Здрастуйте, батьку!

Полковник:І ти здоров будь, синку! З якими новинами, добрими чи злими?

Михайлик:Є і добрі, і погані.

Полковник:Ну, тоді починай з добрих.

Михайлик:Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як-то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків — то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.

Михайлик с поклоном подаёт отцу драгоценную турецкую саблю.

Полковник:(оглядає клеймо) Це — діло… Справжня „гурда“… (До пана Бардецького) — Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.

Пан Бардецький:То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.

Полковник:Ну, то хай йому біс. Краще вип’ємо.

Бьёт в ладони. Челядь обносит всех горилкой.

Полковник:(до Михайлика) Тепер погане кажи.

Михайлик:Мати з глузду з’їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір’ї відьми завелись. Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.