Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Бах Іоганн торка орган.
Джигарханян торка екран.
Блохін торка футбольний м'яч.
Торка нову поему Драч,
Їй-право, доля не гірка
в того, хто знає, що торка.
А я... (скажіть, хіба я гірш?)
сів і торкнув про Баха вірш.
І тут, як смерч, влітає Бах
і кулаком об стіл — бабах...
«Отак писати?! Щоб ти скис!
Я геній людства чи харциз,
щоб так паплюжити мене?..»
Я бачу: зараз як торкне...
А звідкись крик: «Дебют! Дебют!
Уперше Доріченка б'ють!»
Я — ноги в руки і — в світи...
Не можу сам себе знайти.
Дрижить моя легка рука —
не знає й досі, що торка...

Полинув регіт — лунко, ніби грім...
І я замовк над витвором своїм,
бо що мій крик у гуркоті огуди —
коли над віршем так сміються люди?
В горлянці дерло — всмак не накричавсь.
Але так гучно жив навколо час,
що на огуду я махнув рукою
і, втішений рішучістю такою,
знов загорлав, неначе на пожар...
І був той крик — мій поетичний дар.

Поетична в'ється траса,
даленіє навмання...
Кожен мріє про Пегаса,
про крилатого коня.

Старомодні, дивні люди
З допотопної доби...
А мені б оце верблюда —
голий хвіст та два горби.

Я б нав'ючив на рудого
все, що маю, що запас,
вранці б вивів на дорогу
і — подався на Парнас!

Звитяжно той офірував комар,
Аби узяти за другиню муху,
Спотужити її, нечепуруху,
У любощах, як лицар і моцар.

Давно на неї спозирав з-за хмар,
На дубі хтів підстерегти, брикуху,
В годину перелюбства і причар
Од неї не лишить пера і пуху!

Було нелегко муху побороть
Як вікопомна повіда цидула,
Усе ж ненатлу упокорив плоть.

Жаждиво возз'єднались їх тіла.
Та нагло шура-бура загула
І комара-нетягу з дуба здула...

Болить мене за газду комара,
Що оженивсь на мусі-цокотусі,
Піддавшися принадливій спокусі,
Вчинив те кровоміство не з добра.

Тому і пнесь правиця до пера,
Абп прокльон звістити потягусі.
Дзижчить мені, плюгавиця, у вусі,
Бере і досі гіркота й жура.

Дарма його паскудна комашня
На здив усім ганьбує лжеязико.
Не вб'є газду крилатого брехня!

Бо гідно він сконав, склепив повіки,
Щоб із собов злучалась комарня
Навзаєм днесь, і присно, і вовіки!

Гей, там у лузі, де баладні мрева,
Комар-звіздар був молод і красив.
Звінчатися до громового древа
Свобідну файну муху запросив.

Вона ж оберігала цноту чрева,
Хоч як зело її він не просив,—
Не справдилась надія комарева,
І він подався д'горі, до лісів.

Відтак була, гей, смутна мізансцена:
Упав, на кусні потрощив рамена.
Громи кресали пралісу огром.

Комарю, вже для тебе днина змеркла,
Тож не єси ти звіздарем теперка.
Ти прах. Амінь. Земля тобі пером!

Премного ми вивчаємо проблем,
І хоч у нас нуртує думка всяка,
Та й досі науково не збагнем,
Чи в батюшки насправді був собака.

Торкався цих животрепетних тем
Вульгарний соціолог-неборака.
Пекла й мене проблема ця вогнем,
Преамбула й концепція всіляка.

Було мені образ і образів,
Новації досліджував сміливо,
Епохи клав на шалі терезів,

Але всього збагнути неможливо...
Хай студіює інший муж наук:
Чи пса любив той батюшка, чи сук!

Таки була собака у попа,
Яку геть комарами покусало.
Аж краплями котилася ропа,
Коли трикляте уминала сало.