Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Тому туркмени часто, щоб знешкодити ворога, просто старалися відбити його верблюдів і відігнати коней: сама пустеля краще від будь-якої атаки розправиться із супротивником. Та яким би незмінним не був верблюд для ведення військових дій у пісках, головною запорукою успіху в бою був кінь. Туркменські скакуни знаменитої ахалтекінської і йомудської порід несли своїх вершників з дивною швидкістю і витривалістю. Всього тиждень, а інколи і 5 днів, і вершник був за 1000 кілометрів від дому. Інколи з поклажею у 190 кілограмів такий кінь робив переходи до 50 км на день. Та все ж, коли була така можливість, вершники старалися не пересуватися вдень по розпеченій пустелі: ноги коня у піску обгоряли, ї їх доводилося обгортати тканиною. Літня ніч у пустелі прохолодна настільки, що легко одягнена людина ніяк не може дочекатися сходу сонця, така ніч – ідеальний час для переходу. Ніч приховує людей і вказує їм дорогу – яскраві, неправдоподібно великі у чистому повітрі зірки були найкращою картою для досвідченого сердара – вождя.

Хоч міцними і витривалими були верблюди і коні, та перевантажувати їх було не можна. Вершник не брав із собою нічого зайвого. У хурджумі (перекидній торбині) ячмінь для коня, трохи сухих перепічок-кульче для себе та бурдюк із міцної козиної шкури, в який поміщається 3–4 відра води. Не буде мучити голод, якщо розвести в окропі маленьку кульку курта – сушеного сиру: вага мізерна, а користь велика. Голод можна було утамувати і жменею горіхів – на пагорбах прикордоння з Афганістаном росли фісташкові гаї. Навіть щит був важким для дальнього походу, а легка і міцна фісташкова палиця може відбити навіть удар шаблі. Від дамаських клинків туркмена у XIX ст. рятували не обладунки, а короткий кожух-постун, а то й одягнені один на одного кілька халатів. Усе своє нехитре спорядження приторочував туркмен разом з кінською попоною у вигляді згортку до задньої луки сідла.

Якщо доводилося атакувати супротивника на відкритій місцевості, наприклад, на караванній стежці, то головним прийомом були правильно організована засада і раптовий напад. При цьому туркмени уміло застосовували «димову завісу»: із оглушливими криками, високо піднімаючи пилюку, вони вилітали з-за бархана, інколи повністю закриті нею наче хмарою, а піднятий стовп піску нісся на неприятеля.

Часто туркменам доводилось діяти і проти укріплених пунктів. У такому випадку вони чекали ранку, і коли на світанку відкривалися ворота для вигону худоби, нападники вривалися у поселення. А якщо ворог був насторожі, то в хід йшли штурмові драбини, запас яких був у каравані. Відомі й інші прийоми. Можна було, наприклад, розмотати салле – головну пов'язку, прив'язати до каменя і закинути на стіну. Не випадково у туркменської молоді була популярною гра під назвою «тах'я качарди» («дістань шапку»). Тюбетейку клали на високу (до 3 м) стіну. А далі треба було розбігтися, відштовхнутися ногою від стіни, щоб другою дістати головний убір. Навики, які набувалися у такій грі, не пропадали марно під час штурму фортечних стін.

Чарджуй. Караван верблюдів

Загін був невеликим, тому, коли справа доходила до сутички, успіх залежав від уміння і виучки кожного. Всі учасники набігу – аламанщики – перед походом давали клятву сердарові і один одному на вірність. Ритуал був простим: в землі виривалася ямка, куди плювали всі учасники набігу. І навіть якщо вождь був нездатним керувати, до кінця операції його накази виконувалися беззаперечно. Взаємовиручка туркменів була бездоганною. Убиті і поранені обов'язково виносилися з поля бою, покинути тіло товариша вважалося соромом. Практично неможливо було знайти серед туркменів зрадника.

У кожного загону був свій «секрет»: сердар знав дорогу, хтось прекрасно орієнтувався вночі, були спеціалісти по колодязях, хтось обов'яково умів влучно стріляти на скаку. Часто в загоні був ісчі – слідопит, який умів по напівзасипаних піском слідах сказати: пройшов мирний караван чи військовий загін, скільки коней у загоні, чи втомлені коні, з вантажем чи ні.

Худоба для кочівника туркменина була головним сенсом його життя. Заради неї робилися набіги. І навіть полонених, захоплених в аламані, продавав туркмен на ринках Хіви і Бухари, щоб купити овець і верблюдів.

Керувати малорухливим овечим стадом, коли за спиною погоня, важко і небезпечно, тому здобиччю ставали бранці, цінні речі і худоба, здатна швидко рухатися: коні і верблюди. Загін перелаштовувався. Першими відходили коні з грузом, найсміливіші і найдосвідченіші воїни йшли в ар'єргарді, прикриваючи відхід товаришів. Тепер головне – пустити погоню по обманному сліду, щоб врятуватися самим, відвести караван, не втратити здобич. Туркмени розсипалися в різні боки, змушуючи супротивника гадати, в який бік спрямувати погоню, лили в пісок олію, імітуючи слід свіжої кінської сечі. «Вони поруч», – вирішить супротивник і буде підганяти коней, витрачати сили, а вони тим часом вже далеко. Можна було ще підв'язати під хвіст коням мішечки, і тоді гній, який міг видати просування загону, не наведе ворогів на слід.