Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Життя людей, що населяли у далекому минулому територію давнього Туркменістану, було тісно пов'язане з тваринами, які давали людині і їжу, і вовну, і шкури для одягу, і тяглову силу.

«Під час археологічних розкопок знайдені скульптурні зображення різних тварин. Особливо багато глиняних фігурок знайдено на розкопках пам'ятки епохи бронзи – Алтин-депе. Досить часто зустрічаються фігурки барана чи вівці. Дрібна рогата худоба в Туркменістані з'являється ще в епоху неоліту, за 6–7 тис. р. до н. є. Ще давніше, в епоху мезоліту була одомашнена коза. Давні художники передали археологам сьогодення зображення дикого безоарового [1] Безоаровий камінь, або камінь безуй – речовина органогенного походження. Його знаходять у нутрощах безоарових козлів, які живуть на гірських територіях Середньоазіатського регіону. У горах ростуть чіпкі колючі рослини, на яких залишається шерсть тварин. Безоарові козли ковтають ту шерсть разом із рослинами, у нутрощах на клубках волосся накопичується гідрофосфат кальцію (мінеральні солі) і утворюється сіро-синій камінь. У середні віки безоаровий камінь був досить дорогим, він поглинав сполуки миш'яку і вважався сильним протиотруйним засобом. У середньовічній Європі безуй добували для високих світських і релігійних сановників, для лікарів, алхіміків, учених. У руських хроніках описані випадки, коли за допомогою безоарового каменя врятувалися від смерті патріарх Никон (1652 р.)та обраниця руського царя Олексія Михайловича Наталія Кирилівна із роду Наришкіних, яким подавали отруєне вино. У Никона в рукоять патріаршого посоха був вправлений безуй-камінь, який він умочував у чашу, а фаворитка царя за порадою лікаря пила особливу горілку, настояну на безоаровому камені. «Клянусь життям, це найблагородніший з усіх дорогоцінних каменів, які зберігаються в скарбницях, бо для життя корисний він, а не вони!» (Аль-Біруні). козла, який мешкав у горах Копетдагу і був одним із головних об'єктів полювання племен Південного Туркменістану. Безоаровий козел був родоначальником домашньої форми кози. З початком епохи бронзи в житті народів Туркменістану на перші ролі виходить домашня вівця. Давні скотарі Туркменістану розводили великих овець, які розмірами не поступалися гірським муфлонам Копетдагу».

«…я бачив з (числа) гузів таких, що володіли 10 000 коней і 10 000 голів овець. Найчастіше пасуться вівці на снігу, вибиваючи копитами і розшукуючи траву».

«Пережитком тотемізму є звичай прикрашати святі місця рогами баранів чи козлів, зачасти диких гірських тварин. Бездітні жінки прив'язували до рогів шматки матерії, нитки, стукали порогах, щоб зачати дитину. У туркменів у гірській місцевості мисливець зобов'язаний був скликати всіх жителів поселення (або ж сусідів) і пригостити їх м'ясом убитого ним гірського барана. Інколи роздавали сире м'ясо. Вважали, що такі гостинні дари передуватимуть і надалі вдалому полюванню. М'ясу гірського барана приписували цілющі властивості. Досить раз у рік покуштувати його, як усі гріхи будуть «змиті». В народі вважали, що не можна убивати більше ніж тисячу баранів, бо можна накликати нещастя: хвороби, смерть, природні катаклізми. Відомі пізніші оповідки про те, що Аллах створив людину і барана «одним подихом». У минулому баран вважався тотемною твариною мисливських племен Середньої Азії».

Велика рогата худоба в Туркменії з'являється в епоху бронзи. За своїм значенням у житті людей того часу вона поступалася дрібній рогатій худобі. Ймовірно, утримання великої рогатої худоби обмежувалося відсутністю достатніх випасів і могло бути доступним тільки відносно багатій групі населення, яка використовувала її швидше за все з транспортною метою і як молочну худобу, а не м'ясну. Хоч бик для всіх був дуже бажаним видом домашньої тварини. Це засвідчує відома знахідка золотої голови бика в одному з поховань пам'ятки Алтин-депе.

У давнину у тюрків існував культ птахів; з цим пов'язані уявлення про душу в образі птаха, яку теж забирає птах. Культ птахів у тюрків знайшов відображення у весільних, погребальних, військових танцях.

«Умовне зображення птахів, притому парних, на весільних паласах, що мали в далекому минулому, безумовно, ритуальне значення, є закономірним, бо зображення птахів було символом щастя і служило оберегом».