Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

У туркменів є звичаї, які не зустрічаються у інших народів Середньої Азії, і це дуже цікаво. До них відноситься перш за все шлюбна церемонія, за якою закутана з голови до ніг у велике покривало чи шовковий платок наречена повинна скакати наввипередки зі своїм майбутнім чоловіком, і часто трапляється, що сповита амазонка швидше досягає мети, ніж тренований юнак. Інколи наречена під час скачок тримає на колінах заколоте ягня чи козу; наречений і його приятелі переслідують її, вона ж повинна у швидкому русі спритними поворотами уникнути переслідування, так щоб ніхто не наблизився до неї і не вихопив козу чи ягня. Ця гра називається «кєкбєрю» («зелений вовк») і розповсюджена у всіх номадів Середньої Азії. Через два, інколи через чотири дні після весілля молоду пару розлучають, і лиш через рік починається постійне спільне життя.

Слід також розповісти, як туркмен дотримується трауру після смерті улюбленого члена родини. Існує традиція, за якою в юрті покійного протягом року кожного дня без винятку у той час, коли він помер, плакальниці заводять звичні причитания, в яких повинні брати участь усі присутні члени. При цьому вони, як правило, продовжують свої денні заняття; і дивно було бачити, як туркмен з криками відчаю чистить зброю, курить люльку чи обідає. Жінки зазвичай жалісно підспівують, кричать і плачуть навіть у той час, коли, знаходячись недалеко від юрти, вони чистять вовну, прядуть чи виконують іншу домашню роботу. Повинні прийти також друзі і знайомі покійного, щоб показати своє співчуття, навіть якщо звістка про нещастя дійшла до них тільки через кілька місяців. Прибулець сідає перед юртою, інколи вночі, і жахливим криком протягом 15 хвилин сповіщає всіх, що він виконав свій борг стосовно померлого; коли помирає шанований ватажок, який заслужив звання батира, тобто хороброго, на його могилі насипають великий пагорб, що називається «йоска»(цей звичай існував у давніх гунів і досі побутує в Угорщині), і кожен порядний туркмен повинен кинути у крайньому разі сім жмень землі, так що пагорб часто сягає 60 футів по колу і 20–30 футів у вишину. Ці пагорби особливо помітні на високих рівнинах, туркмени знають їх усі і називають по імені того, хто під ним лежить.

Дозвольте мені закінчити цей короткий нарис про туркменів ще коротшим оглядом їхньої історії, та при цьому я торкнусь тільки того, що сам чув про побутуючі серед них традиції. «Ми всі походимо, – говорив мені мій учений друг Кизил-Ахунд, – з Мангишлаку. Нашими предками були Сєюн-хан і Есен-ілі. Йомути і теке – сини першого, чоудори і геклени – другого. Мангишлак у давні часи називався Мінг-Кишлак, тобто «тисяча зимових квартир», це батьківщина як тих племен, які відокремились від нас і перейшли в Персію, так і ерсарів, салорів та інших племен. Усі наші давні святі, наприклад, ішан Ірек-ата (Ірек-ата означає «великий батько»; по-угорськи: oreg ataya, тобто «старий батько»), ішан Сариер, покояться поблизу Мангишлаку, і щасливий той, хто зможе побувати на їхніх могилах». Ханджан розповідав мені, що ще 150 років тому у туркменів не було іншого одягу, окрім того, який вони виготовляли з овечих шкур та шкур коней і диких ослів. Тепер все це зникло, і єдиним нагадуванням про старий національний костюм залишилися хутряні шапки.

Внаслідок ворожнечі, що існує між різними племенами, вони називають один одного лайливими прізвиськами «нащадки рабів». Часи, коли вони покинули спільну прабатьківщину, не можна визначити точно. Ерсарі, сарики та салори вже під час арабського нашестя жили у східній частині пустелі по той бік Оксуса, теке, ґеклени і йомути прийшли на свою нинішню батьківщину пізніше, може в часи Чингізхана і Тимура. Еміграція теке, ґекленів і йомутів відбувалася тільки групами і, можна сказати, ще й тепер не зовсім закінчилася, тому що багато йомутів і ґекленів віддають перевагу кочівлі у своїх давніх споконвічних місцях. У середні віки туркменських вершників можна було часто зустріти на службі у хівинського та бухарського ханів, та й під перськими знаменами. Вони славилися своєю хоробрістю, головним чином стрімкими атаками, і деякі їхні ватажки, наприклад Кара-Юсуф, який брав участь з племенем салорів у походах Тимура, увійшли в історію. Туркмени багато в чому сприяли тюркізації північних областей Персії, особливо в часи правління атабеків в Ірані, і більша частина тюркського населення Закавказзя, Азербайджану, Мазендерана і Шираза (досі поблизу Шираза є чотири чи п'ять тюркських племен, які ведуть кочовий спосіб життя. Їхній ільхан (ватажок), з яким я познайомився у 1862 p., розповідав мені, що він може зібрати ЗО тис. вершників і що деякі з них, наприклад, кашкайці та аллахверди, були переселені сюди Чингізханом. В Європі недооцінюють цей факт, і навіть добре поінформований Борне шукає тюрків-ширазі, про яких згадує у своїх піснях Хафіз, в однойменній місцевості поблизу Самарканда, безумовно, туркменського походження. Дивно, що, незважаючи на незатихаючу жорстоку ворожнечу між туркменами та їхніми братами-шиїтами, які живуть у Персії, туркмени завжди визнають перевагу освіти в Азербайджані. Якщо бахші просять заспівати що-небудь гарне і своєрідне, він завжди виконує азербайджанські пісні, навіть полонений іранець тюркського походження може надіятися на милосердя, бо туркмен завжди говорить: «Кардашіміз дір ол кафір» тобто «Він наш брат, цей невірний».