Сборник - Мертве царство - Казки про мерців, упирів, привидів

– Іване, повпихай і нас туди!

— Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!

— Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!

Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.

Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок — не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.

А Дументієва жінка тримала пацятко [7] Пацятко — порося. . Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха. [8] Льоха — свиня.

«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», — тішився Дументій.

Нарешті настав довгожданий день.

— Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.

— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! — відповів згорда чоловік.

А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.

Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.

Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:

— Що, вуйку, женете на ярмарок козу?

— Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. — відтяв йому Дументій попри саму шкіру.

Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:

— Дай Боже щастя, вуйку!

— Дякую вам.

— Продавати женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.

— Тисячу лей! — кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.

— Даю двісті.

— Давай мамі своїй! — скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.

Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.

«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»

Підійшов до третього купця-шахрая.

— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?

— Аби тебе смерека втяла! — розсердився Дументій.

— Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?

— Сімсот лей!.. — сказав гуцул.

— Даю триста, — і купець-шахрай схопився за гаманець.

— Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!

Дументій узяв гроші й вернувся додому.

Жінка вибігла назустріч:

— За скільки продав льоху?

— За триста лей…

Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:

— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.

— Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!

Жінка схопила колотач і, як оса, — на нього.

Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:

— Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»

Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:

— Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.

Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку — пішли за Дументієм.

Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.

— Заплачено, пане добродію! — гукнув господар і вклонився Дументієві.

Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.

Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.

— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.

Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:

— Заплачено, пане добродію!

Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.

— Вуйку, що ви хочете за те фівкало?

— Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.

— Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, — умовляють гуцула.

— Три тисячі лей!

Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й — додому.

Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.