– Іване, ти мусиш врятувати царську дочку від загибелі й звільнити край від напасті, — каже велетень.
Повернулися вони додому. Відв'язав Іван чорного коня, котрого відвоював від упиря, попрощався з велетнем і подався до міста.
Прибув до міста й дізнався, що царська дочка вже пішла в ліс до дракона. Настиг Іван дракона саме тоді, коли той прямував з царською дочкою до великої печери.
— Стій, царівно, — гукнув Іван. — Ще рано тобі гинути!
Висохли сльози на обличчі дівчини. Посміхнулася вона до Івана, вітаючись з ним. Іван підійшов до печери, в якій зник дракон, й гукнув:
— Ей, ти, вилазь, буду з тобою битися!
— Зачекай трохи, я ще не готовий! — почувся гучний голос із печери.
Минуло небагато часу, як із печери з грізним гуком і громом вискочив дракон. Іван стрибнув на свого коня й кинувся драконові назустріч.
Зав'язався страшний бій. Іван сміливо рубав драконові голови одна за одною, та не встигав одрубати одну, як на її місці виростали нові. З кожної пащі виривається полум'я, палить Івана. Чує Іван, що ще трохи — і він втратить силу.
В одну мить дракон звалив Івана разом з конем під себе і почав душити. Та Іван підставив меч і розпоров драконові черево. Так зойкнув дракон, аж листя посипалося з дерев. Та це був останній зойк. Глянув Іван: недалеко стоїть царівна.
— Чому ти зажурилася? — спитав Іван. — Бачиш, дракон уже загинув. Можеш іти додому, до своїх батьків.
Дивиться царівна й очам своїм не вірить.
— Ні, одна я додому не піду! Піду тільки з тобою, адже це ти врятував мене і моїх людей.
Взяла царівна Івана за руку, сіли вони на коня й прибули до міста. А тут люди побиваються, плачуть за царівною.
— Годі плакати! Я жива, а Іван — мій і ваш рятівник! — сказала дівчина.
Зраділи люди. Пішли супроводжувати Івана з царівною в царські палати. Цар саме оплакував свою єдину дочку, а коли побачив її веселою і щасливою, заплакав з радості. Коли ж цар довідався, хто врятував його дочку від загибелі, видав царівну за Івана. Почався такий бенкет, якого світ не бачив. Іван запросив і свого господаря велетня, та, може, й донині веселяться, коли не померли.
— А що це за опир?
— Опир? А це такий… Вони родились колись, такі люди сильні… Я знаю?.. Крепкі такі родилися. Він нічого не боявся, нікого… Він такий був, що знався з нечистою, не те що научаний, а родимий. А бабки, ці, що приймали дітей, матері, то вони якось їх визнавали тоже, що це, каже, родиться, такий вже буде сильний, цар народу. Він дуже швидко ріс, та дитина, крепкий ставав, швидко ріс дуже… Так і в народі така приказка, що, каже, такий крепкий, як опир. Та й він доростав до своїх років, та й вже йому треба було йти на змагання з цими опирами. В кожному селі був свій опир. Він оберігав село. Народ в селі оберігав… Як є в селі опир такий хороший, що й худоба в селі ведеться в людей, і пчоли, й все, пасіки й худоба… І слабість в село не заходить — він не допускав нічого. І не вмирає доти, поки не народиться другий, малий. І вже він як старший, і немає зміни йому, то він бідкається, що, каже, що ж буде, що нема в селі опира, він знає, що нема. Та й тепер, як вже народжується цей, то він тепер приходить до його, і вже його благословив, і вмирає, а той вже росте. І це попереду благословляє, поки піп не хрестив. Родиться вночі чи коли, і зразу він приходить до його, він знає, йому вже сказано, що зміна є. Та й вмирає вже… Він тепер спокійно вмирає… До його смерть приходить, вмирає, він знає, що зміна є, бо доти не вмре… А є так, що народиться другий… Цей ще є — і той вже росте…
– І він йому не мішає?
— Він чого має мішати! Навпаки, це добре, що захист росте… А мати знає, потім вже мати стає знати. Як вже він виростає, то й мати вже бачить, шо він такий крепкий.
То один хлопець тоже такий був у матері, дуже швидко ріс, народився первий хлопець. Ну, то й доріс він вже великий, виріс, та й десь іде собі вночі, ходить десь, тако ніч, то він іде кудись… Приходить додому дуже слабий і змучений. Ну, то мати й каже:
— Сину, куди ти йдеш, де ти ходиш і куди ти йдеш?
То він же не признається… Ну, то й мати все питає і плаче, де ти йдеш, що ти де робиш, що ти такий слабий… Ну, а він каже до неї, що ходив і буду ходити, бо мені треба ходити, ти мене на те породила, щоб я ходив, нащо ти, каже, мене породила, щоб я ходив. То й мати вже більш нічого не казала… Може, вона потім здогадалась, як він сказав, що це він ходить туди на змагання з другими опирами.
— А що то за другі опирі — мерці?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу