Сборник - Мертве царство - Казки про мерців, упирів, привидів

— Ану піди до криниці і подивись: що вони там, потопились?

Пішов син і увидів, що коло цямриння [28] Цямриння — колодязний зруб. мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу.

— Чого ви плачете? — спитав.

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я буду робити? Так мені шаль, так шаль…

Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.

А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:

— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.

Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.

— Чого плачете? — спитав.

— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Шо я буду робити?

Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.

Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються з них, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися й ревуть, як воли.

— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.

— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль… Шо я буду робити?..

Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили.

Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:

— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.

Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.

Один раз у сараї дядько захотів повіситься. Бо щось він ходив цілий рік і йому все була невдача, всі його ображали і йому сумно було цілий рік. Ну він і захотів повіситься. Думає: «Ну, повішусь, да й квит!»

Пішов. Він був товстий такий, повний. І взяв не мотузку, а з коня пряжку, вуздечку. І причепив. І каже:

— Господи, поможи, щоб мені довго не висіть і бистро кончиться тут.

А в утлі сидів чорт. Ну й він, чорт цей, почув цеє, що він попросив Господа Бога. І він (чоловік) тільки зашморгнув мотузку на шию, і тута тая вуздечка лопається, і він обривається, падає додолу. І цей чорт устає й йому говорить:

— Оце так. Якби ти не споминув Господа Бога, то я б тебе на волосині повісив.

Десь-колись жили на світі король з королевою. Так довго у них не було дітей, що вони уже втратили усяку надію. Нарешті, через багато літ, з'явилася на світ королівська дочка. Але як тільки вона народилася, батько з матір'ю одразу зрозуміли, що хтось прокляв увесь їх рід: личко малої королівни та й усе тіло були темно-червоного кольору.

— Що поробиш? — зітхнув король. — На те воля Божа…

Він наказав заточити доньку у високій вежі, а сам звернувся до ворожбитів за порадою. Однак усі ворожбити лишень знизували плечима й зітхали — ніхто не міг нічим зарадити. Нарешті одна проста селянська жінка, яка зналася на зірках, напророкувала королю, що коли дівчині виповниться вісімнадцять років — вона помре, але якщо доля все ж змилосердиться над нею, королівна встане з домовини найгарнішою дівчиною в світі. Як не дивно, але пророцтво збулося.

Вісімнадцятирічна дівчина померла, а перед смертю попросила, щоб батько поставив її домовину в королівському склепі й щоночі посилав на варту вояка.

Першої ж ночі біля померлої королівни виставили варту. Коли на годинниковій вежі пробило дванадцять разів, червонолиця королівна встала, кинулася до вартового і випила з нього кров.

Наступної ночі все повторилось. Перелякані придворні не знали, що й думати, і ніхто не хотів йти вночі вартувати біля королівни. Врешті дав згоду один відважний вояк. Але як тільки він зайшов до королівського склепу, жах охопив його і він кинувся геть. На щастя, недалеко від того місця вояк зустрів якогось дивного старого чоловіка з довгою сивою бородою.

— Куди тікаєш, хто тебе так налякав? — поцікавився дідок. Вояк розповів старому все.

— Що ж… Твоїй біді можна зарадити. Я знаю, як це зробити. Але ти повинен мене у всьому слухатися. Якщо хоч раз вчиниш не так, як я звелю, — тобі не жити.