Сборник: Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

— Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене — понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.

Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:

— Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.

— Добре, орлику!

Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:

– Ґвалт, горимо! Уставайте, люди!

Василько схопився і — гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:

— Чекай, не тікай, хто ти?

Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:

— Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?

— Золото, пане.

— Звідки маєш?

— Мені орлик дав… — і Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.

Дідич попросив:

— Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару…

— Най буде й так, — погодився Василько.

Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями.

Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.

— Ти що робиш тут, пане? — питає орел.

— Овець пасу, орлику.

— Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.

— Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.

Орел відповів:

— Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.

— Бери собі одразу ягня, — утішився дідич.

Орел зловив ягнятко і з'їв.

А потім сказав:

— Сідай, пане, на мене!

Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:

— Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.

Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні — та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.

Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:

— А де пан, вівчарю?

Василько відповів:

— Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…

— Ади який! А мене покинув?.. — розсердилася пані. — Завтра і я полечу туди!

Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.

— Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.

— Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.

— Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.

Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:

— Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!

А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути — скоро скапала, як свічка.

Орел прилетів на пасовисько сам.

Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.

Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.

Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:

— Чого, хлопче, співаєш?

— Аби не плакати, пане.

— Чи не пішов би ти до мене на службу?

— Та я на службі — чужі вівці пасу.

— А що тобі платять?

— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.

— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?

— Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.

— А де твоя мама?

— В он тій хаті.

Поїхав пан до його матері й каже:

– Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?