Сборник: Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

— Чому ж?

— Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б'ють у барабани, то все чути.

— Ну, а скажи, скільки зірок на небі?

Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:

— Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.

Цар питає:

— А ти вірно полічив?

— Прошу перевірити! — відповідає той.

— Ну, а тепер скажи мені, що я думаю!

— Ви думаєте, що я піп, а я — солдат.

— А піп де?

— На моє місце став!

Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.

Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже:

— Адіть, паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.

Та пан засміявся:

— У мене є кому пір'я дерти. Шукай собі іншого ґазду.

— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв — я не годен до них доповзти.

Дідич його вигнав.

Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п'ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, — псові рідний брат.

Дьорко покликав старшого хлопчину:

— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана, може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.

Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір'ї. Василько поклонився:

— Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.

Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:

— О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?

— А ви їх теж? — запитали гості.

— Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? — обернувся дідич до хлопчини.

— Як розбитий горнець. Лежать на печі… — відповів дітлах.

— Спочивають?

— Ні… Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!..»

Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:

— Йди собі, малий брехуне!

Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.

Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:

— Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть.

Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича. А той сидів з гостями на ґанку. Василько дав панові грушки.

— Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.

Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:

— А видите, про мене пам'ятають! — І тут же спитав хлопця: — Як ся має ненько?

— Пухнуть з голоду, а з ними всі ми.

Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.

— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди…

Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила чиру. Один раз наїлися.

І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:

— Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера.

Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги.

Василько поклонився:

— Ненько сказали…

Дідич аж посинів:

— Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса.

Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п'яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.

Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з'явився старий дід.

— Чого сумний, леґіню? — спитав.

— Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.

— А ти чий?

— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.

— Не дав би ти мені тієї риби?

— Берить, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.

Дід зварив рибу, з'їв і похвалив:

— Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.

Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.

— Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, — сказав.

Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.