Хвильовий Микола - Сині етюди

Револьвер системи «бравнiнг» не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв’язка i зав’язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що є «сьогоднi» i нема «вчора» – далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi «позавчора».

Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.

– Товаришу!

Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапає.

I ще раз:

– Товаришу!

Вiдкiля цей голос?

Так, вiн знає цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червiнкової революцiї, тривожної радости – може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.

I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.

Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.

Той пiшов.

– Товаришу, – i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.

Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимає в скалках смiття, – там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодної, вiдповiдальний iнший.

На кватиру прийшов випусковий.

– Еntrez!

Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до пiдпису.

Редактор Карк:

– Сiдайте, прошу.

Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що є ЦК, а другi – що вiн булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Карковi з ним приємно, а коли згадував – неприємно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився – їхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.

Потiм Шкiц запохмурнiв.

– Україна… Да… Прогавили – i пiшла вiд нас. Україна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйної вдачi. I ще суворiш:

– Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчної жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк:

– Велику французьку революцiю поети робили.

Iз злiстю:

– Французи – нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французької вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини їздять. А нiмецької комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертається i плює на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.

Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:

– Центральна рада. Трудовий конгрес.

Випусковий взяв пiдписану коректу i в’яло промовив:

– До збачення.

Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку – бюст якогось римського полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс її з редакцiї: старовиною вiяло. В його редакцiї виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось її по всiй Українi… Ну, i вiд статуетки вiяло.

Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:

– Римський полководець… Дивно.

А за дверима зiдхнув.

Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиної кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховається на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спiдницi – шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неї квартирує декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

– З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?

I ще каже:

– У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.

Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п’є в неї чай. За чаєм вона оповiдає йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй – вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.