Хвильовий Микола - Сині етюди

У ставку купається сонце – на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.

Б’ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров’ю. Прибiгла економка (це вiлла):

– Када ви, наконєц, убйотє єйо?

– Та зараз.

– …Та сiчас, – кричить економка i бiжить – її покликано. Сидiр чухається:

– От стерво! Жалко їй народного добра.

Микита не чухається:

– Нехай. Все одно вже сховав.

Здивований Сидiр:

– Що?

– Мнясо!

– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленню, пахне кiзяками.

Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:

– Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тiльки.

Потiм вiн рiже, але не мовчить.

– Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!

Микита хитає головою:

– Правильно!…Вони рiжуть корову.

В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.

Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла.

Анфиса Павлiвна запивала водою:

– Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:

– Так, так…

…Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб’язно усмiхаються.

– Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно.

Мама млiє…

…Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи – перед громовицею…

…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах – варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…

…Навiщо?..

…До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав:

– Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.

Павлина Анфисiвна скрикнула:

– Ах!

Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:

– Чудний українець – то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:

– Що то є українець? Пролетар-революцiонер.

Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; iде на терасу.

Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату – корова.

Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiєї вiлли.

Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився.

– Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо!

– Iдi, iдi! Не разговарiвай!..

Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:

– Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?

Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.

…Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.

Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов’ята, i соловей уже не спiвав, i солов’ї мовчали.

– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з’їсть: дитячу порцiю.

…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.

…Тьотя Бася не обiдала: її обiд з’їв хтось.

Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…

Летiли трутнi по шосе.

…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять.

Хто приїздить, каже:

– По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

– Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?

…Пахне кiзяками й парним молоком.

Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м’ясо до мiста.

Насiли: де – хто.

– Захватiть оцього лантуха з яблуками.

– Що за лантух?

– Та оцей.

– Та це ж яблука казеннi.

Його просять, вiн згоджується за двiстi п’ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м’ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села – на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить:

– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:

– Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..

Почухав Сидiр потилицю й згодився:

– Та воно й правда.

Сiпнув за вiжку – лiворуч…

…Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…

На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, буває в садках… А через дев’ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.