…I знову зими не було, i було мокро i осiнньо… I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло – так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi – чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
– Пiду.
I пiшла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася – Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.
…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поїзд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.
Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї – дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi – квалiфiкацiя, цвiт. Ну…
– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв.
– Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
– Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона.цiлу сем’ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразiє…
…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
I третя на другу:
– Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п’ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.
Синiє вечiр – пiд’їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.
…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…
…Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»… Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн – бородатий, мамулуватий? Хто його знає – революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий – у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi, – i не треба.
– Та покиньте ви спiвати, – кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна – нiмецької породи.
Гiль зникає.
Є ще стара дiва – Павлина Анфисiвна, – так кажуть, так звуть, – це не так.
Ну, i так далi…
Тьотя Бася – фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:
– Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля «Женщина i соцiалiзм» не читали? Та невже?
Витягає «Женщину i соцiалiзм». Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:
– Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:
«Стерво! Тебе в публiчний дом». А Лiлiна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов’євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: «Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».
Читать дальше