Хвильовий Микола - Сині етюди

Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.

Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:

– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополiї беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiєте – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.

Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.

Нюся:

– Покладiть на мої колiна голову.

Вiн клав, i вона пестила йому м’яке волосся.

Вона усмiхалась:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

I вiн усмiхався хоро:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.

I було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирає, ще напирає. I мовить руда борiдка з сумом:

– Не придавiть зовсiм!

…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:

– Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:

– Iдiть випийте води!

Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.

Вогкий грунт притягує: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вмiє жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечерi – задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м’язкi. Знаєте: грунт, рiлля – пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, i зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчної змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини – i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями – i тiльки. За заводським парканом тиша – нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирає темно-синю височiнь.

Редактор Карк заговорив до дiвчат:

– Вiдкiля ви?

– Хi! хi! хi!

Але одна смiливо сказала:

– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.

– Вiдкiля це ти знаєш?

– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаємо. I заспiвала:

Ципльонок жареной, ципльонок вареной,

Ципльонок тоже хочiть жить.

Я не совецькой, я не кадецькой,

А я народной комiсар.

I говорила:

– Бач, i той лiзе в комiсари – ципльонок.

– Да… – сказав i одiйшов. Думав…

…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. I комунiсти одягаються краще, може, й не всi – неп.

Шкiц органiзовує трест i вже не говорить про Україну, тiльки iнодi мало.

Але вiн каже:

– Практика – рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоїш на руїнах – важко, бо смердить трiшки й нагадує… та треба жити.

Карк нервово кинув:

– Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:

– Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.

I розiйшлись.

Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовується дiрка на чолi…

…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…

Так снилося.

Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов’яни навпаки – така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.

Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.

Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – iнтересно, до чого я прийду?

Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiє, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм – коли конче запаскудимо життя.