Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове

Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії, — до отця, до матусі.
Що не може він їм поклонитися, —
Тілько поклоняється голубонькам сивеньким:
«Ой ти, голубоньку сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в городи християнськії,
До отця мойого, до матусі,
Сядь, пади на подвір'ї отцевськім,
Жалібненько загуди,
Об моїй пригоді козацькій припомяни;
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великі скарби збирають,
Голову козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорнеє море согравати,
То не знатиме, либонь, матір,
У которої каторги шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царграді на базарі,
Будуть ушкалі турки-яничари набігати,
За Червонеє море у Арбатську землю запродати,
Будуть за них срібло, злото, не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не міряючи,
За них брати.
Тоді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'їдала,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькеє проїдала».
То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:
«Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,
Ти єсть наповнена сріблом, злотом
І дорогими напитками,
Тільки ж бідному невольнику на світі не вільно,
Що бідний невольник у тебе пробував
Празника Рожества будь ли Воскресення не знає,

Все у неволі проклятій, на каторзі турецькій
На Чорному морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:
«Ти, земле турецька бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною,
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою.
Визволь, Боже, бідного невольника
На Святоруський берег,
На край веселий, між народ хрещений!…»

У долині вогонь горить,
Коло вогню турок сидить,
Турок сидить — коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковії;
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, турка просить:
— Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку
Ще й рідную Вкраїночку .

Сестра сестрі промовляє:
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай русу косу утне,
Най до мамки її пошле,
Най ся мамка не фрасує,
Най нам віна не готує!
Бо ми віно утратили
Під явором зелененьким
Із турчином молоденьким…

Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця камяная,
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх дівка бранка.
Маруся, попівна Богуславка, приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки, ви біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм.
Божого світу, сонця праведного не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой козаки, ви бідні невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодня субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!»
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли, проклинали:
«Та бодай ти, дівко бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала».
То тоді дівка бранка,