Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове

У часи литовської зверхності на Україні вже були вільні вояки, котрі хоч і не звалися ще козаками, а однаково, як і козаки, присвячували себе військовим справам. У ті часи Візантійське грецьке царство було вже дуже утиснуте турками і наймало собі вояків за гроші з різних земель. Між іншим, ходили у Царгород і вояки з України, про що згадує пісня з тих часів:

Слідом за лихом, що впало на Україну од польського панування, на неї впало ще й друге лихо. У середині XV століття грецьке — Візантійське царство, від котрого колись прийшла на Русь православна віра й письменство, було зруйновано турками, і Царгород, перехрещений турками у Стамбул, став столицею бусурманів. Держава турецька стала наймогутнішою в Європі, кримська ж татарська орда, що кочувала по всіх південних руських степах, од Кавказу через Дон та Дніпро аж до Дністра, ставши найближчим сусідом турків і маючи одну з турками віру, піддалася під турецьку зверхність і, набувши через те великої сили, зігнала литовців з низу Дніпра й Бугу і почала набігати на Україну та одвойовувати її од Литви.

Найбільше тяжку руїну зазнала Україна од татар за часів кримського хана Менглі-Гірея. Цей войовничий хан 1482 року дощенту сплюндрував Правобережну Україну разом з Києвом, а через кілька років так само попалив усю Лівобережну Україну з Черніговом та, не спинившись на тому, почав руйнувати ще й Поділля та Волинь.

Про руїну Менглі-Гіреєм так розповідає народна дума:

Руїна України за часів Менглі-Гірея була далеко гірша, ніж за часів Батия, бо всіх людей, хто не був забитий або не сховався у лісі, татари гнали у Крим, а звідтіля продавали у неволю на турецькі галери або у заморські турецькі городи. За кілька років вся Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, понад Середземним та Червоним морями, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських невольників та невольниць, одірваних од своїх дітей або батьків і від рідного краю.

Не маючи собі оборони од своїх зверхників — литовців та поляків, українці зрозуміли, що треба їм самим братися до зброї і проти татарської хижацької сили поставити свою узброєну силу. Коли більшість татарських загонів зійшла з України, люди почали узброюватись, виходити з лісів, гуртуватися у ватаги і зганяти зі своїх земель решту татар. Кому пощастило під час руїни врятуватися разом з сім'єю, ті йшли до руїн своїх осель і потроху відбудовувалися біля рідних, викоханих батьками садків, ті ж, що стеряли під час руїни сім'ї і не мали для кого будувати собі нові гнізда, таки лишилися бездомівними, кохаючись у полюванні й боротьбі з татарами та обороні своїх щасливіших земляків.

Тих українських людей, що після татарської руїни лишилися безпритульними і, взявши до рук зброю, почали виходити у степ та воювати татар, прозвали козаками, що на мові східних народів означало «вільну, рухливу людину».

Не маючи ще певної організації (розпорядку), українська козаччина у перші десятки літ свого життя гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького, Вишневецького, Дашковича та інших — і з ними виходила на татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися по наново відбудованих городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві і по всіх пограничних староствах (повітах) і ходили у походи під проводом старост, котрі під час походів звалися гетьманами.

З таких гетьманів-старост найбільше уславилися: Лянцкоронський, староста Хмільницький, що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках, причому поруйнував Білгород та Очаків, й Дашкович, староста черкаський та канівський, котрий року 1521 зазнав було татарської неволі, та скоро втік з Криму і ходив у роки 1523 та 1528 з козаками під Очаків, а одного разу вдерся було з козаками навіть у Крим.