Пантелеймон Куліш - Великі проводи

Дамо тобі крулевщизну
У Липовім Броді,
І будеш ти, з ласки сейму,
Шляхтич на загроді».

Уклонився пан отаман,
Засіяли очі:
«Я більшої, ясний князю,
Милості не хочу.

Аби мені панам своїм
Добре догодити
І від них ласкаве слово
Собі заслужити».

Чого ж се ти, Голко,
Чого ж се ти, друже,
Одійшов од князя
Та й зажуривсь дуже?

Чи ти зажурився,
Чи ти загадався, —
Хто ж би то по тобі
Дорозумовався?

Глибокий колодязь, —
Тільки дно блищиться:
Твоя думка глибше
У серці таїться.

Глибокий колодязь,
Води не достати:
Тебе не збагнув би
Ні батько, ні мати.

Глибокий колодязь,
Не сягне ключина:
Тебе не збагнула б
І вірна дружина.

З панами ти виріс,
Панам сподобався
І рідного батька
Змалку відцурався.

Панським тебе мати
Личком наділила,
Бо в панських будинках
Тобою ходила.

Уродлива мати,
Як намалювала,
Бо в панських будинках
Вона пробувала.

Чого ж тебе серцем
Козаки шанують?…
Козацьку натуру
Вони в тобі чують.

Як заграєш в полі
На воронім коні, —
З тобою, Голко,
Козаченьки роєм!

Як виїдеш збройно
Граничить границі, —
Вони за тобою —
Що вольнії птиці!

Вірно Голка, вірно
Свойому пану служить…
Чого ж його серце
Потай усіх тужить?

З веселої учти
Голка утікає,
І панська шаноба
Його не втішає.

Ой б’є-розбиває
Щука-риба ряску?
Не вважає Голка
На дівочу ласку.

Летить орел в небо,
Розпустивши крила:
З козаками Голці
Розмова не мила.

По синьому морю
Лебідь виринає:
Не простацьку Голка
Думку собі має…

Пішла-повилася
З Лубень крутоярих
Дорога розлога…
Обняла козацьку
Безоднюю душу
Велика тривога.

«Де ти живеш, славо,
Праведне лицарство,
Де тебе шукати?
Ой ще ж тебе, славо,
На вік не явили
Високі палати.

Ой чи то ж то слава
Велика заслуга,
Щоб свій рід підняти?
Чи то слава славная
На божому суді,
Щоб люд рятувати?

Ой із’їздив-звідав
Я чужії землі,
Розуму набрався;
Ой бачив я славу
Понад синім морем —
Я в їй закохався.

Ой шумлять байраки,
Луги Низовії
Буйними вітрами:
Ой настало врем’я,
Настала година
Розмовлять з панами.

Ой буде розмова
У чистому полі
Довгими списами:
Гей, пишнеє панство,
Шляхетне лицарство!
Розквитайтесь з нами!

Ой буде розмова,
Гарматная рада
Огнем, порохами;
Напишемо листи,
Вічні договори
Гострими шаблями!»

Їде Голка чистим полем
На воронім коні;
За ним повчок панцерників
У ясненькій зброї;

За ним слуги молодії,
Вози скарбованії;
Під білими попонами
Коні дорогії.

Блищить шабля козацькая
Від срібла та злата;
Зрядив його пан ласкавий
Як рідного брата.

Горять в полі, против сонця,
Сукні-єдамашки:
«Не забувай, вірний слуго,
Княжецької ласки».

«Не забуду, не забуду!
Хіба жив не буду!
Ой я вам, вельможне панство,
За все вдячен буду:

І за те, що панські очі
Й панські брови маю;
І за те, що свого батька
Змалку відбігаю;

І за те, що моя мати
Пішла за водою,
Породивши паненятко
В лузі над Сулою;

І за те, що ви достатком
Мене наділили,
Награбивши, наздиравши
З рідної Вкраїни.

Ой Яремо, пишний князю!
Не дивись звисока:
Не засліпиш сріблом-злотом
Козацького ока!

Було мене в чужі землі
З собою не брати,
Коли хотів з мене слугу,
Дворянина мати.

Було мене не пускати
На тайні розмови
До тих людей, що по світу
Ширять розум новий.

Ой ти, князю, в єзуїтів
Учивсь панувати.
А я учивсь у тих людей
Братів рятувати.

Заковані брати мої
В шляхетські статути…
Пора, пора поскидати
Невольникам пути!»

Серед гаю, під горою,
Старий дуб стоїть;
З-під кореня того дуба
Криниця дзюрчить.

Дзюрчить-біжить криниченька,
Наповня ставок.
Над тим ставком нахилився
Вишневий садок.