Пантелеймон Куліш - Куліш у пеклі

Не мед-пяне-чоло кружляли,
Чорнильний опіум вони,
І лжею пійло заправляли,
Найкращим трунком сатани,
Аж покіль морок душі темні,
Мов сажа пустки ті корчемні,
Непроглядно заволікав.
Від галасу того пяного,
Від біснування навісного
Сердека в хутір утікав.

Там води Лети дзюркотали
Про молоду старовину
І з кволим серцем розмовляли
Про сльози, рози та весну.
І забувало серце кволе
Про те, мовляв, просторе море,
Що має гаду без числа, —
Про ту безодню, що пустилось
По ній плисти, та й опинилось
Без демена і без весла.

Було колись, як очортіє
У Січі пити горілки,
Козацтво наше густо вкриє
Саєтами зимовники.
І там уже гуляти годі:
Сидить отаман у городі,
Пильнує кримські кавуни,
Не татарву ганяє — свині,
Щоб не поїли жовті дині,
Як манна, кожному смачні.

Так і Куліш було забється
В глухі степи чи то в гаї…
Нехай хто хоче лобом бється
Один з одним, як бугаї,
За те, яким се дивним робом
Перевернувся хліборобом
Страшний паливода-козак,
Як занедбав свою криваву
Старовину і втратив славу
Там, де гуляв-буяв кабак.

Забється в мовчазну хатину,
Що стала рака в пустирі,
І, як чернець лиху годину
Осміює в монастирі,
Так він кепкує із недолі,
Самітникуючи на волі,
І годі вже старовину
Козацьку й панську ворушити,
Що не давала людям жити
Через безрозумну войну.

Там степові йому не снились
Кабашниці та шинкарки,
Що їх обачністю хвалились
Колись нетяги-козаки, —
Ні батько збреханий козацький,
Що юртовав наш люд простацький,
Присягами дурив ляхву,
З її сліпим вельможним панством,
І хана з хижим азіатством
І церкволюбницю Москву.

Ані його по духу кревні,
Печені хутко докторці,
Защитники катюги ревні,
Цвірінькуваті горобці, —
Ті, що до книжників лестились
І книгогризами зробились
Да й стали наших поучать,
Що наша шмальцьробна буда
І будники були з-між люда
Такі, що вміли будовать,

Се єсть будинки майструвати,
Церкви та замки, — люд буйний,
А не послід, що відметати
Його звик геть від себе свій, —
Що по полях ратаювати,
А по містах крамарювати
Не вмів, не здужав, не хотів,
А ждав козацької руїни
І з кочової України,
Як шершень в пасіку, летів.

Не снились там і книгогризи
Панькові посеред левад,
Що, повбиравшись в пишні ризи,
Сповняли брехунами ад…
Все, що чинили, що писали,
Про що кагалом розмовляли,
У його Лета пойняла
І всі книжки несамовиті,
Половою мішки набиті,
В запомин-море понесла.

Як же та Мors, мовляв, морснула
Його косою, мов на жарт,
Душа від тіла полинула,
Байдужна, хто їй кум чи сват,
Чи ворог клятий, чи друзяка,
Без сорома в очу собака,
Що, знай, крутив-махав хвостом,
Поки вхопив не по заслузі
Не псу належне, не котюзі
І втік з нетрудженим шматком.

Байдужен їй і Каменецький,
Природний єзуїт-земляк,
Підлиза-прасол кролевецький,
Душею ласий потурнак;
І тульський писар, що з ним гризся,
Покіль пройдисвітом зробився
І став з підбрехача панком,
Тоді мов браттє обнялися,
Мов чорт із бісом понялися
Або хан з Хмелем-козаком.

І вовк… ні, се була вовчиця,
А тільки прозвано вовчком…
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком…
Тихесенько, як тінь, ступала,
Хвостом слід вовчий замітала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей.

І той, що за роботу брався,
Над прислівями працював,
А потім із дітей знущався,
Калюжею письменство звав,
Бо «грузнуть у літературі»,
Не підклоняються цензурі
І люблять правду над брехнею,
Той, що не бачить і не чує,
Як бідна дітвора бідує,
Зробив із себе сам свиню.

І «Каїн» — брат, що материзну
У вбогих сестер зажирав,
І, зневажаючи отчизну,
Із рідного гнізда їх гнав, —
Що, мов у байці обізяна,
Знай, колоддє важке качала,
Сидів та нидів над письмом
І мотлоху надбав без глузду,
Тим часом жінка без загнузду
Пообкрадала свекрів дом.