Віктор Гюго - Поезії

Ніч. Зачинена добре убога хатина.
В хаті темно зовсім, бо вже пізня година, —
Тільки мріється, наче б у чорній тіні…
Висить мокра рибальськая сіть при стіні;
У далекому закутку мисник видніє,
А на йому убоге начиння ясніє;
Ліжко видко й заслони спадають над ним,
Біля його постіль на помості старім, —
П’ять маленьких діток сплять, в кубелечку наче.
У печі блима вогник, і світло тремтяче
Червонить темну стелю. Склонившись, бліда,
Жінка молиться й думку турботну гада.
То їх мати. Сама. Надворі десь, ревучи,
Вітру, небові, ночі, туманові, кручі
Кида чорне ридання страшний Океан.

Чоловік десь на морі. Він в бурю, в туман
Йде на герець затято: рибалка він зроду!
Він пливе, не зважає на дощ, на негоду,
Бо голодні дітки. Виплив, – темно було,
Сходи в пристані море зовсім залило.
Править сам він човном на чотири вітрила.
Жінка вдома лишилась, старе дещо шила,
Потім невід справляла, робила гачки,
Приставляла в печі до багаття горшки,
Потім богу молилась, як діток приспала. —
Він самотний (а хвиля щораз набігала).
Він пливе – по безодні понурій, – скрізь тьма.
Тяжкий хліб! холод, ніч; ні зоринки нема.
Між валів навісних, там, де хвилі, мов гори,
Місце єсть дуже рибне в безмірному морі.
Місце темне, рухливе, непевне, страшне,
Та вже срібная риба його не мине.
Невеличке воно, – двічі більше, ніж хата, —
Ніч осіння на дощ та тумани багата!
Щоб знайти теє місце в пустелі хибкій,
Пильнувать треба хвилю і вітер швидкий.
О, він мусить тепер пильнувать при демені!
Край човна повзуть хвилі, вужі ті зелені;
Котить чорна безодня безмірні вали.
І від жаху всі снасті в човні загули.
Він на морі студенім Жанні споминає,
А Жанні його кличе і плаче; стріває
Думка думку у тьмі. Думки – серця пташки!

Вона молиться. Скиглять так прикро чайки,
Мов на сміх… їй каміння підводні здаються
В океані лихім… Мрії тяжкі снуються
В її думці: рибалки по морі пливуть,
Розлютовані хвилі їх кидають, б’ють…
А байдужний дзигар б’є, мов кров тая в жилі, —
Кида в вічність таємную хвиля по хвилі
Доби, дні; то весна, то зима настава;
Кожний стук той в безмірних світах відкрива
Людям, – зграї шулік і голубок, – без впину
То колиску одним, то другим домовину…
Вона дума-гадає, – ох, злидні які!
Ходять босі і літо і зиму дітки.
Опріч ячного хліба нічого немає.
Боже! вітер, як міх той ковальський бурхає!
Берег, наче ковадло, лунає, мигтять
Зорі в чорному там урагані, летять,
Мов над огнищем іскор рої. В сій годині
Північ, мов танцюристка в єдвабній личині,
Скаче, світить очима, регоче й гуде.
Північ, мовби таємний розбійник, іде, —
Чоло вкрите дощем, вітром, бурею-млою, —
Схопить бідну тремтячу людину рукою,
Брязне раптом об скелю, об бескид страшний.
Леле! хвиля тлумить крик рибалки гучний.
Чує бідний рибалка, – човен потопає;
Тьма й безодня – розкриті… і він споминає
Свій причал і у проміні беріг рідний!…