Степан Руданський - Співомовки

«А що ж, люди? Та жид жидом!
Я лиш показався,
А він пальцем вже до ока
Мені добирався…

Та мене-то не схитрити,
Знаю чого хоче,
Та йому аж два козацьких
Сунув перед очі!…

Видить рабин — не злякає!
«Повішаю!» — каже.
А я тебе, йому кажу,
Закопаю, враже!

А він каже: «Зв’яжу руки!»
Чи чули огиду?…
А я його за то в пику:
«Брешеш, скурвий жиду!…»

Випив мужик півкватирки,
Хлібом заїдає.
А жид ходить коло шинку,
Борухи співає.

«Чи є, Мошку, у вас рабин?» —
Став мужик питати.
А жид: «Гирсти! А чому ж нам
Рабина не мати?»

«А розумний у вас рабин?»
Жид аж вийшов з себе:
«Та вже ж, — каже, — розумніший,
Мужику, за тебе!…»

«А що ж рабин у вас робить?
Що він поробляє?»
«Що він робить? Все читає…
Читає… читає».

«А коли ж він спочиває,
Як все коло книжки?»
«Спочиває дуже мало
Або ані кришки.

Он привик, бач, коло книжки
День і ніч сидіти».
«А як же ж то, орендарю,
У рабина діти?»

«Та тим глупством у нас рабин
Себе не займає:
Єсть такий там у рабина,
Що за дітей дбає».

«Щоб ти мені, Сура,
Здоровенька була!…»
«А ти ж, Мошку, як?»
«Я вже буду й так!…»

Два рабини на коршомці
Зашабашували,
Одправили борухати,
За стіл посідали.
На кождому лапсардаки,
Шапка шабашкова,
Сидять собі коло столу,
Жоден — ані слова.
Аж приходить чоловік наш,
Кварту набирає.
«А хто то в вас, орендарю?» —
Шинкаря питає.
«І то рабин, і то рабин!» —
Шинкар обізвався.
«Чому ж вони не говорять?» —
Чоловік спитався.
«Ет, Іванцю, — жидок каже, —
Нащо то питати!
Що розумні такі люди
Мають розмовляти?
Що один з них добре знає,
То і другий знає,
А чого один не знає —
І другий не знає».

На підсінні в малій хаті
Сидить старий хусит,
В опівночі над талмудом
Бородою трусить.

І, як рабин, зачитався,
Читає, читає!…
А з підсіння запорожець
В вікно заглядає…

Заглядає та гадає,
Чим би поживитись;
Але в жида всюди голо,
Куди подивитись.

Тілько сам він бородатий,
Борода до пупа,
Та книжок його поганих
Кругом ціла купа…

Замишляє запорожець
Жида підголити
І що раз, то голосніше
Почав говорити:

«Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має!»

Чує хусит бородатий,
Перестав читати…
А тут йому голосніше
Хтось почав казати:

«Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має!…»

Подивився жид на себе,
Бородою трусить:
«Гирсти? Як то? То я дурень?
Дурень старий хусит?»

І до свічки бородою!…
Спалив половину…
Але знов він чує голос
В ту ж саму годину!…

Знов борода над свічкою
Запалахкотіла
І в минуті щезла з димом
До самого тіла!…

Засміявся запорожець,
Пішов собі спати…
Але хусит сидить, бідний,
Та й став розважати:

«Правду воно говорило,
Правду пак казало,
Бо й я з своїм бородою
Розуму не мало!…

Борода такого мати,
Так його любити…
І над свічком, над тим свічком
До губа спалити!…

Ах, веймир! Що Сура скаже?
Що всі люди скажуть?…
Ото дурень старий хусит!
Ще й з руком покажуть…»

Іде Мошко через ліс,
Аж вовк вибігає;
Мошко скочив на пеньок,
Аршин підіймає.

І аршином навісний
До вовка цілиться —
Аж тут — трах! — із-за корчів
Бахнула рушниця.

Бідний Мошко як стояв,
Так і затрусився
Та із пеньку сторчака
В рів і покотився.

От ті вовка потягли,
Покинули жида…
Але якось у рові
Одійшла огида.

І зводиться стихача,
Аршин підіймає,
Оглядає здалеки
Та й сам промовляє:

«Вісім, — каже, — літ ходив
Я з тобою шити,
А все-таки я не знав,
Що ти був набитий».

Ходить піп коло крамниці
Та й чогось питає.
Аж до нього такий хитрий
Жидок підбігає:

«Добродзею, добродзею!» —
Просить почекати
Та й новому ножикові
Ім’я яке дати.