Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

Ще звернімо увагу на чарівність епістолярного надбання героїв роману. Традиція письмової комунікації, так само як і етикетна поведінка еліти суспільства, були важливим явищем у спілкуванні людей того часу. Залежно від пори року вибирали зміст листа або любовного послання (якщо писали танка, то вибирали «макура-котоба» – перший рядок, що в якійсь формі ніс інформацію про час), формувалась образність написаних, як правило особисто, віршів, вироблялась думка, виражена як прямо, так і поміж рядків. Велику увагу надавали каліграфії (почерку), за якою судили і виносили судження стосовно автора написаного. (Нашкрябаний каною текст – це одне, а текст, написаний ієрогліфами в каліграфічному стилі «сосьо» – «трав’яного письма», – це зовсім інший рівень духовної організації автора, особливо авторки.) Хоч інформація, що містилася в листах і любовних записках могла бути і глибоко інтимною, але писалася з огляду на те, що в тогочасному суспільстві циркуляція важливих для його функціонування текстів могла стати надбанням багатьох. Особливо популярною була система символіки квітів. Наприклад: сакура – ніжна квітка, пелюстки якої швидко опадають, що наводить на думку про швидкоплинність життя, і разом з цим вона несе естетичне відчуття краси; квітка сливи – мужність і стійкість (перша після сходження снігу), чистота душі і помислів. У романі про Ґендзі зустрічаємо думку: лілії з нами в молитві, лотос – коли ми в роздумі, роза і хризантема – коли йдемо в бій.

Зрештою, в розсипі поетичних перлин роману – зустрічаємо розмаїття бачення «моно-но аваре» життєвих ситуацій. Ось приклади Вака, до яких звертаються думки героїв роману (цитуємо за перекладами проф. І. П. Бондаренка):

Пори року

Як повернусь в столицю, / То друзям я скажу: / До сакури в горах / Спішіть чимдуж, доки / Цвіт її не розвіяв вітер (Ґендзі моногатарі, XI ст.) .

Немає пори року, / Яка мені не люба, / Та лиш в осінній вечір, / Як ніколи, серце / Тривожно б’ється (Кокінсю, X ст.) .

Розквітлу гілку сливи / Тобі хотіла показати. / Та випав сніг, і тепер / Не розпізнати – де сливи квіт, / Де снігу білизна (Манйосю, VIII ст., українська версія перекладу Б. Яценка) .

Кохання

– Якщо кохаєш – / Честю дорожи! / Хто б не питав – / Нікому не кажи, що ти / Не раз бував в моїй оселі (Кокінсю, X ст.) .

Напевно, / Під вечір милий завітає: / Заздалегідь / Маленький павучок / Для нього пастку з павутин сплітає. (Ґендзі…, XI ст., герой натякає коханці ремінісценцією з Кокінсю, X ст.).

Гора Асака / Відбиток в воді мілкій / Гірського джерела, / Моє ж кохання – / Глибина морська Манйосю.

Шляхи життя

В селі занедбанім / І люди постаріли – / Як їх оселі. / А за тином сад / Нагадує про осінь (Кокінсю, X ст.) .

Який мені / Притулок відшукати / На цій землі? / У мандрах проживу / І просто неба буду ночувати (Кокінсю, X ст.) .

Як звуть ці квіти, / Що, мов сніг, поля встелили? / Ту, далеку, / Спитав би я, / Якби спитати міг (Ґендзі моногатарі. Ремінісценція з Кокінсю (X ст.). Натяк на лугову квітку мурасакі з білим квітом і коренями, що дають пурпурову фарбу – колір кохання) .

У наступні століття естетичний ідеал моно-но аваре виявив великий вплив на японську культуру, особливо художню літературу, поезію, мистецтво. Його значення поширилось на весь спектр людських емоцій і може розглядатися як гуманістична цінність японського суспільства, а його реальна дія має тенденцію фокусуватися на естетичному сприйнятті речей і подій та чутливості душі, що здатна сприйняти цю красу.

Теренова нотатка. Під час наукового стажування в Японії автор цих рядків жив у кампусі Токійського державного університету в Комаба. Між корпусами факультетів і лінією електрички – чималий сливовий сад. Ранньою весною це було – тільки-но зійшли холоди. Розквітли сливи! Я повертався потягом із центру міста і звернув увагу на елегантну пару – їхні погляди прикипіли до білого буяння сливового саду за вікном електрички! Отож-бо!

«Червоні квіти / Були мені / Чомусь не до вподоби. / Та полонили душу / Розквітлі сливи…» (Манйосю, VIII ст. Цитується в «Ґендзі моногатарі», XI ст., сприймається людьми XXI ст.).

Блискучий принц Ґендзі через рік після своєї відставки раптово помер. Дещо раніше, після важкої хвороби, пішла з життя його кохана дружина Мурасакі.

У завершальних розділах роману з’явилися нові герої. Підріс народжений його третьою дружиною син Каору, формально син Ґендзі, насправді – плід зради дружини. Сама ж Третя принцеса, усвідомивши свою провину, доживала віку в монастирі. Один із молодших братів Ґендзі й імператора Судзаку, так званий Восьмий принц, після розчарувань життя поселився в містечку Удзі на південь від столиці і присвятив себе службі богам. Каору відвідав Удзі й став упадати за двома дочками принца, особливо за старшою. Та відкинула його з огидою і пішла з життя після смерті батька. Каору дізнався від старої пані – хазяйки дому в Удзі – секрет свого народження, що посилило в нього відчуття своєї нікчемності. Молодша ж дочка Восьмого принца між тим відповіла на залицяння принца Ніоу (внук Ґендзі і син діючого імператора) і вийшла за нього заміж. Після того як Ніоу з Другою принцесою переїхали до столиці, в оповіді з’явилася ще одна (позашлюбна) дочка Восьмого принца. Її звали Укіфуне (в перекладі ієрогліфів – човник, що пливе за водою). Каору зацікавився нею і хотів було зробити своєю наложницею, але та закохалась у Ніоу. Розгублена через необхідність обирати між двома шляхетними кавалерами, вона хотіла було втопитись, але її врятували і відправили в монастир у горах на схід від Кіото.