Франческо Петрарка - До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні – риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трінкаус, пояснюючи цей феномен, для точності вдається до фізіологічної термінології: «Ренесансний гуманізм зусиллями і під впливом Петрарки показав значення поезії та риторики як ефекторів 5 5 Ефектор (у фізіології) – кінцевий елемент рефлекторної дуги, тобто місце здійснення рефлексу. інтимного зв’язку між раціональним мисленням і емоціями, думкою і дією, інтелектом і волею» 6 6 Charles Edward Trinkaus, The Poet as Philosopher: Petrarch and the Formation of Renaissance Consciousness . September 10th 1979 by Yale University Press. .

На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових 7 7 30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цікаве дослідження з цього питання – The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописі Italica Vol. 58, № 2 (літо 1981), pp. 83—101. . Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику – єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження – Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді – і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків – пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.

Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури – гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI—XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай – незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».

Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий» 8 8 Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на http://www.provincia.padova.it). .